Ніч народження

Роман

Передмова автора
У цьому романі показана любов. Любов ця показана такою, якою вона дійсно є. Твір містить також елементи історичного роману, філософської та теологічної прози, порнографії, ліричної поезії, наукової фантастики, морально-етичних роздумів, публіцистики, народної казки, трилера та інших основних літературних жанрів і стилів, тому все це ніхто ніколи не публікував. Мораль цього роману автор спробує вивести в його (романі) кінці.

(А взагалі автору набридли ці скиглення, шо френдам нема шо читати. Ну читайте, читайте вже! шо ви тепер скажете. Спробуйте тепер це все перечитати…)

Глава перша, в якій читач знайомиться із головними та другорядними персонажами

Одного разу, коли Мартусю вклали спати, дві кам’яні статуї, що підпирали балкон над вікном її кімнати, заговорили. Це була подія не така вже буденна, щоб про неї ніхто нічого не написав. До того ж, з тої розмови Атланта і Каріатиди (так називалися статуї) почалася ціла історія, яка, я думаю, досі нормально не скінчилася.
Отже, Мартуся тихенько лежала в ліжечку і дивилася на будинок навпроти, наполовину освітлений вуличним ліхтарем. Його третій та четвертий поверхи зникали у темряві.
Дорослі у вітальні дзенькали келихами і цикали одне на одного: «Тихо, дитина спить!» вони досвятковували Мартусин День народження і День Незалежності України, а її, новонароджену, відправили до ліжка.
«Не спить ніяка дитина», – подумала Марта.
Марта ніколи на хотіла спати. Вона завжди була бадьорою, просто інколи вимикалася.
Мартуся чула голос Івана, її хресного тата. Їй страшенно подобалося, як він жартував. І хоч вона не розуміла його жартів, але з ним завжди було весело.
- Ти знаєш, Марто, як твоє ім’я буде по-російськи? – Запитав Іван.
- Як?
- Марфа.
Мартуся не знала, як реагувати, а всі чомусь здивувалися. Але, очевидно, ім’я Марфа нікому не сподобалося, бо дядько Іван додав:
- Дякуй Степанові Бандері, що ти живеш в незалежній Україні.
«Дійсно, – подумала Мартуся, – яке це щастя, що я народилася в Україні. Адже багато невинних дітей народжуються в Африці і вмирають з голоду.»
Глава друга, в якій ми мимоволі забігаємо років на десять вперед

Мурашки побігли по Мартусиних плечах від думки про те, як їй пощастило, що в неї є тато і мама. І Соломон. Соломон лежав зараз поряд із нею на подушці у своїх дротяних окулярах без шкелець і спав. Він не дихав. Не вистачало, щоб він ще й дихав. Це був білий пухнастий ведмедик, такий смішний і такий м’якенький! Іван подарував його сьогодні на Мартин День народження. Соломон був чудовим. Мартуся вирішила тоді, що Іван назвав ведмедика Соломоном, бо він зроблений із синтетичної соломи. Через дванадцять років Марта прочитала в Біблії книгу Екклезіяста, автором якої був великий тезка її ведмедика – цар Соломон. Чомусь прочитання цієї книжки дивно вплинуло на її уявлення про життя.
Соломон з’явився їй уві сні років через десять.
«Усе марнота і ловлення вітру.»
- Все? – Вражено перепитала Марта.
- Все, – відповів Соломон.
- А лікарі, які лікують людей? – Марта на той час вчилася на першому курсі мед університету.
- Марнота.
- Лікувати людей марнота?
- Люди вийшли з пороху, і як їх не лікуй, вони повертаються в порох. Тільки дурень може думати, що це має якийсь сенс.
- А що ж тоді має сенс? – Запитала Марта і подумала: «Який цинізм».
- Боятися Бога.
Марта не розуміла цих релігійних сентенцій. Вона й не збиралася розуміти. Вона була гуманісткою.
- Боятися? Жити в страху!? Це ж можна стати ідіотом.
- Це для того, щоб ти була щасливою. Людина може прожити тисячу років, але коли вона не щаслива сьогодні, то мертвонароджена дитина знайшла коротший шлях до такого ж кінця.
- Але ж людина не може бути завжди щасливою! Тільки ідіоти завжди задоволені і щасливі!
- Щасливі ті, хто боїться Бога.
- Це не для мене, – сказала Марта і подумала: «Я сама знаю, що мені потрібно для щастя. Це ж так очевидно – кохання!»

Через кілька днів за білими брудними, зі слідами перманентних виламувань, дверима кімнати номер 903 на дев’ятому поверсі інститутського гуртожитку Марта втратила свою цноту. Кров текла на волохате покривало з верблюжої вовни. Олекса лежав на Марті нерухомо, повернувши голову до шафи-перегородки. Він був блондином. Марта дивилася у вікно, повз яке пропливали освітлені осіннім пообіднім сонцем хмарки і думала, що тепер її життя нарешті кардинально змінилося. Вона дивилася на хмари і раптом відчула, що до неї прийшло гостре відчуття оточуючого бруду. Все дійсно було дуже брудним – і ця кімната, і це вікно, і це ліжко, і це покривало. І цей Олекса… Вона дура. Чого вона пішла з ним? Щоб довести щось тій дурі Омелянчик? Не треба було даватися…Тепер про це дізнається весь інститут. Ну й хай дізнається… І їй стало так шкода себе, так шкода… А хмарки були поряд, майже на одному рівні з нею. Ну трошки вище, зовсім трошки. Звідси, з дев’ятого поверху гуртожитку, який стояв на горі над містом, вони виглядали зовсім не такими, як з поверхні землі. Вони були ніжні і зібрані, надзвичайно гарні, скромні, сильні, мудрі. Тихо і цілеспрямовано вони йшли кудись до Високого Замку, і не було хаосу і марноти в їхньому русі. Несподівано чітко до Марти дійшло, що це не просто клуби пари. В них була вселенська мудрість і досконалість. Це були інтелектуальні істоти. «У хаосі немає інтелекту, а така краса не може виникнути без любові і праці!» – Це було Мартине відкриття. Вони такі самі, як і ми. Лише вони на сто відсотків зроблені з води, а ми – на 90. І саме ці кілька кілограмів бруду, який відрізняє нас від них, і робить неможливим наше існування поряд із ними. На небесах. Там можуть бути тільки чисті. Тому вони там, а ми тут.
На хмариних обличчях – щастя і спокій, вони ніби посміхалися до Марти і промовляли: «Поглянь! Так минає слава світу!»
Gloria mundi…
Марта відчувала, як десь там внизу тече її кров. П’ятдесят грамів чи, може, сто? Скільки заплатить вона за цей новий отвір пізнання світу? А може з неї витече вся кров? Все її молоде життя. І раптом прийшов СТРАХ.
Невідворотно мусило статись найбридкіше – вставання з ліжка. Олекса сповз з Марти і, не піднімаючи на неї очей, вдягнув свої коричневі джинси, взяв зі стола пачку «Ватри» і вийшов до коридору. Марта підвелася, сіла на ліжко і з жахом поглянула на темно-червону пляму під собою. Її цнота. Вона залишиться тут назавжди. «Боже, чому мені так зле?» – Марту нудило. Вона раптом почула, як гуде гуртожиток: стільки людей сновигають туди й сюди. Марта швидко застібала блузку. Руки тремтіли. Потім колготи, спідницю. Взяла в руки плащ, портфель. Її здавалося, що весь гуртожиток вже знає, що з нею зроблено. Марта подумала, що треба випрати цю волохату ковдру, бо залишиться пляма. Кинула плащ на стілець, зняла з ліжка ковдру, тримаючи перед очима жахливий кривавий слід. Треба вийти до вмивальні. А, там же немає води – воду вмикають тільки о шостій. Марта поклала ковдру на ліжко, повернулася і подивилася у вікно. Жовтень. Там так гарно – свято зів’ялого листя. Марта згадала чомусь Івана Франка. Каріатида стверджувала, що Франко присвятив їй 35 поезій. Але про це Марті не можна було згадувати…
На столі в Олекси лежала столична газета «Відомості». Марта механічно прочитала заголовок передовиці і її ніби вдарило струмом. «З’явився ще один претендент на королівський престол!!!» Марта подивилася на кольорове фото претендента і її затрусило. Вона спробувала читати, але все попливло перед її очима…
Глава третя, в якій ми повертаємося назад і знаходимо дискусію про те, чи можуть розмовляти кам’яні статуї

Мартуся зовсім не хотіла спати. Годинник на міській ратуші почав відбивати північ. Один. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість. Сім. Вісім. Дев’ять. Десять. Одинадцять. Дванадцять. Це і є північ. Закінчився її день народження. Почався сьомий рік життя. Як повільно повзе час. Які довгі паузи між ударами годинника. Але завжди настає мить, коли годинник добиває до кінця і починається нова доба. Яка дивна це річ – час.
Мартуся мешкала на першому поверсі в старому кам’яному будинку. Над вікном її кімнати нависав величезний балкон, який підтримували Атлант і Каріатида.
Інколи вночі вони починали перемовлятися між собою. Мартуся їх слухала, хоча це їй рідко вдавалося, оскільки вночі всі маленькі діти сплять. Якщо це справжні діти. Мартусі подобалося їх слухати, вони дуже смішно розмовляли. Особливо Атлант. Але татові ці нічні Мартині галюніки дуже не подобалися. Він присідав біля Мартусі, брав її за плечі і дивився їй у вічі. Тато вважав себе спеціалістом з питань психіатрії, хоча він просто був редактором багатотиражної газети «Автонавантажувач». Тато запитував:
- Мартусику, як ти гадаєш, статуї можуть розмовляти?
- Не можуть, – відповідала Марта.
- Правильно! – Радів тато, – А чому?
- Бо вони не живі, а зроблені з каменю.
- Правильно! – Вигукував тато, – то хіба можуть розмовляти Атлант і Каріатида?
- Не можуть, – відповідала Марта.
- Правильно! Ось бачиш, ти сама все чудово розумієш.
- Татку, я вже давно сама чудово розумію, що статуї не можуть розмовляти, – сказала Марта, – але ці дві чомусь розмовляють… Але не часто…
Марта намагалася заспокоїти тата. Але він засмутився.
- Коли ще раз вони почнуть розмовляти, будь ласка, донечко, поклич мене, – попросив тато.
- Навіть вночі?
- Навіть вночі! Домовилися?
- Домовилися.
Глава четверта, в якій психіатр тестує Святослава

На військовій призовній комісії у Святослава виявили сліди його першого кохання – кілька маленьких порізів на зап’ястку лівої руки. Ці порізи свідчили про нестійку психіку Святослава, і його схильність до суїциду (самогубства). Хоча Святослав і не збирався накладати на себе руки, а хотів загинути смертю героя десь на горах Гіндукушу в Афганістані. Але, щиро кажучи, глибоко в душі, він мріяв повернутися додому з війни, і одного чудового весняного дня, коли ми завжди вітаємо своїх ветеранів, вийти на вулицю у скромній сіро-буро-малиновій маринарці і, радісно, по-ветеранськи, мружачись від яскравого сонця, пройтися Містом, насолоджуючись життям. Він буде трохи ніяковіти, простий солдат, а орден Червоної Зірки і медаль «За відвагу» скромно і, навіть, дещо незграбно тулитимуться до його прострілених грудей. Всі би просто вмерли від заздрощів! А дівчата б тоді… Головне, правда, щоб Інна… або Свєта. В принципі різниці немає, бо вони близнючки. Про Оксану він тоді й не думав.
Святослава спрямували до психіатра. Ним виявилася симпатична і дуже інтелігентна молода особа протилежної Святославовій статі.
Психіатр дала Святославові колоду карточок із малюнками. На малюнках були зображені різноманітні предмети та живі істоти.
- Святославе, будь ласка, упорядкуйте ці картки і поділіть їх на групи на власний розсуд.
Святослав передивився малюнки, і його мозок азартно запрацював: сукню, сорочку, костюм, капелюх і штани він об’єднав у групу «одяг», потім, побачивши в колоді шапку, берет і капелюх, він вирішив виділити ще одну групу – «головні убори». Загалом за три хвилини у нього було кілька груп малюнків, які об’єднували «одяг», «взуття», «головні убори», «предмети побуту», «кухонне приладдя», «продукти харчування», «квіти», «дерева», «птахи», «свійські птахи», «свійські тварини», «дикі тварини», «транспортні засоби», «іграшки», «люди різних професій». Коли Святослав дійшов до картки, на якій було зображено шкарпетки, кров чомусь аж вдарила йому в голову, і перед його очима вмить промайнула уявна сцена.
- Святославе, чому ти поклав шкарпетки в групу «свійські тварини», – інтелігентно запитує симпатична психіатр.
Святослав підіймає на неї палаючий погляд і промовляє:
- Ви знаєте, довго вагався, куди їх покласти, бо, бачите, ця друга шкарпетка трохи дикувата, але перша виглядає зовсім як свійська. Але не буду з вами сперечатися, тепер бачу, що був неправий, – і Святослав бере карточку зі шкарпетками, кладе їх до купки «дикі тварини» і, ніжно посміхаючись, довірливо зазирає в очі симпатичній людині у білому халаті.
Святослав мало не вдушився від сміху, уявляючи собі цю сцену. Психіатр уважно подивилася на нього. І раптом він зрозумів, що суть цього тесту якраз і полягає в тому, щоб визначити, чи зможе він стриматися від отих своїх ідіотських жартів хоча б на прийомі у психіатра. До того ж, це надто ризикована справа – перевіряти психіатра на почуття гумору.
«Ніколи не думав, що так важко бути психічно нормальним», – подумав Святослав, намагаючись надати своєму обличчю здорового виразу. Зціпивши зуби, він простягнув руку і обережно поклав «шкарпетки» на купку «одяг».
Цю історію Святослав розповів двом Ларискам і Оксані.
- Святославе, я люблю тебе! – Вигукнула Оксана. Одна Лариска подивилася на Святослава, а друга – на Оксану. Вони випили вчотирьох дві пляшки кагору. Була одинадцята вечора. Вони сиділи на якомусь склепі на Личаківському цвинтарі. За кілька днів Святослав, визнаний психічно придатним до проходження дійсної служби в лавах радянської армії, повинен був покинути Місто на два роки. Оксана раптом сильно сп’яніла. Їй не можна було пити взагалі. Вона відвернулася, обняла тоненький клен і повільно сповзла на землю. Святослав звівся на ноги і підійшов до неї ззаду. Він хотів узяти її за плечі ззаду і підняти, але Оксана раптом повернулася до нього і так сильно і влучно зацідила йому долонею у скроню, що міріади кольорових жаринок посипалися із Святославових очей. «Оце, блін…» – подумав Святослав. Всім стало зрозуміло, що вже час вибиратися звідси.
Вони рушили до виходу. Темінь, навколо жодного вогника. Тільки небо рожево відсвічує вогнями Міста. Дивна і не дуже твереза процесія, пробиралася між могил. Святослав йшов попереду, підтримуючи Оксану, яка періодично освічувалася йому в коханні, намагаючись при цьому заїхати по морді. Він всіляко ухилявся, поки Оксана не попросила:
- Святославе, я тебе прошу, вдар мене.
Він спробував її легенько ляпнути по щоці, щоб вона прийшла до тями, за що у відповідь отримав такого тлумака, що на кілька секунд втратив зір. Лариски божевільно ржали ззаду, як коні. Вони йшли схилом і від власного удару Оксана втратила рівновагу. Вона зробила кілька кроків донизу і впала, вдарившись чолом об могильну плиту.
Святослав перелякався, подумав, що вона вбилася. Але вона була жива.
- Якби вона була твереза, то вже би вбилася, – прокоментувала руда Лариска.
Святослав підняв Оксану і вони рушили далі. Оксана стогнала, її обличчя заливала кров. Невдовзі вони пройшли крізь рівні ряди безіменних рівних хрестів і піднялися на якийсь горбок. На долині, між деревами, замерехтіли рівні ряди жовтих вогників.
- Що це? – Запитала Оксана.
- Могила невідомого солдата, – відповів Святослав. Він мав на увазі братську могилу.
- Москва? – Перепитала Оксана. – Ненавиджу Москву.
Святослав подивився на неї і подумав: це ж треба, що вона любить його.
Глава п’ята, в якій скорочено передається розмова Атланта і Каріатиди

- Сьогодні ніч народження королевича Лева! – Вигукнула Каріатида. – Я зовсім забула!
- І я зовсім забув. -
- Мене дивує, як я могла забути?
- Мене теж, – встромив Атлант.
- Що тебе теж? – перепитала Каріатида.
- Мене теж не дивує, що я все забув, бо я й так майже нічого не пам’ятаю. Але мене теж дивує, як ти могла забути, бо до цього дня ти ніколи нічого не забувала! І це знають усі.
- Ой, Атланте, припини молоти дурниці! Я вже давно говорю зовсім про інше. Щойно на Королевій горі знову з’явився Високий Замок, в якому сидить малий королевич і чекає того, хто принесе йому цієї ночі чарівний дарунок, який зніме закляття і визволить його з царства Пітьми. Але, зрозуміло, що нікого він там не дочекається, і з першим променем сонця Високий Замок знову зникне в царстві Пітьми ще на сто років. До наступної ночі народження королевича Лева.
- Як це? – вигукнув Атлант. – Невже ніхто не може зняти закляття, Каріатидо?
- А як ти собі це уявляєш, Атланте? Ну подумай трохи своєю порожньою азбестовою головою! Щоб зняти закляття, потрібна Чарівна Перлина. Цю Перлину потрібно подарувати королевичу в ніч його народження, тобто від півночі до світанку. Але Високий замок з’являється на Королевій горі лише раз за цілих сто років. Тому, навіть коли хтось і має Чарівну Перлину, потрібно ще опинитися на королевій горі в потрібний момент. І навіть, коли хтось має Чарівну Перлину і знає, коли і де йому треба з’явитися, то чи захоче той хтось віддати чарівну перлину, яка може виконати всі твої найзаповітніші мрії. Ти б віддав перлину, щоб витягнути з пітьми невідомо кого, Атланте?
- Я? – Здивовано перепитав Атлант.
- Ти!
Настала тиша. Марта не могла повірити в те, що вона почула. Вона лежала і боялася поворухнутися. Їй здавалося, що найменший порух може завдати страшного болю комусь далекому і невідомому, хто так чекає її. Мартуся стиснула вуста, стримуючи сльози, які вже готові були покотитися по її щоках. Найбільше Марту пригнічувало те, що кам’яні статуї не можуть розмовляти, що все це якийсь суцільний верз. Нікому ж про це не розповіси, ну самі подумайте. Вона не знала, як діяти. Потрібно встати з ліжка і йти розбудити тата, щоб він почув розмову Атланта і Каріатиди. Вона обіцяла. Але тато буде дуже стурбований і, сто процентів, він поведе її до дитячого психіатра. Така перспектива Мартусі чомусь не дуже подобалася. Важко зберегти здоровий глузд на прийомі у психіатра, коли тобі ставлять стільки запитань, наперед позбавлених цього глузду.
Але довго думати часу немає. Потрібно щось вирішувати.
«Чому я повинна їм вірити? – подумала Мартуся. – Я не мушу». Справа в тім, що віра завжди вимагає рішення. Повірити – означає діяти. Віра потребує відваги. Ніч, страх, випробування, ґвалтівники. – Мартуся усвідомлювала, що все це чекає на неї відразу, тільки-но вона вирішить повірити Каріатиді.
«Боже.. » – сказала Марта, і дві сльози синхронно викотилися з її очей, швидко побігли по скронях і стекли на волосся і подушку.
Глава шоста, в якій Святослав знову зустрічає Оксану

Святослав захищав простори нашої колишньої батьківщини у високогірній дивізії на турецькому кордоні. Наприкінці 1984 року він отримав від батьків посилку. Святослав відкрив її в каптьорці і …
Це був запах Раю. Коли Святослав вдихнув його, сонячний промінчик продерся крізь окислену сторічну шибу і засяяв, переливаючись посеред запиленої кімнати. І в тому промені, наче божественне видіння, Святослав побачив казкове місто. Це був одеколон «Львів», пляшечку якого мама поклала йому в посилку. У своєму цивільному житті, розбещений можливістю щоденно вдихати пахощі десятків дорогих парфумів, Святослав ніколи не помічав «Львова» і не користувався ним. Але тепер прозора гранчаста ромбовидна із тисненим візерунком пляшечка лежала у Святославовій подушці, і серед ночі, коли із сусідніх койок линуло тихе хропіння і сопіння, Святослав перевертав подушку і вдихав його. Чисте джерельце в морі нагуталіненої кирзи солдатських онуч, обісцяних матраців, пітних курток, засалених штанів і прілих підштаників. Це був він – «Львів»! Хіба може хтось осягнути це? Повіювання… йому снився порух вій коханої. Блиск її очей. Не просто жінка, а кохана… якої у Святослава тоді ще не було. Це треба зрозуміти. Коханої ще не було, а він вже знав запах її вій. Він бачив зелений хризолітовий перелив у її очах. Він міг погладити їжачок її волосся тримати губами краєчок її вушка. При цьому обидві траєкторії його погляду прямували крізь окислену шибу під кутом до сонячного проміння. Він дивився так далеко, що ці траєкторії не перетиналися ніде. Вони вже не перетнуться ніколи. Це треба зрозуміти… Але хто це зрозуміє?
Дємбель прийшов у листопаді 1985-го. Ще тиждень тому він стояв серед розвалин турецької фортеці Ахалкалаки на Малому Кавказі біля підніжжя гори Діді Абулі. Він зняв свої старі кірзаки і взувся в майже новенькі офіцерські хромові чоботи, які придбав на дємбель в Юри Біжана.
Відчуття пережитого і трепетне усвідомлення волі переповнювало його серце. І ще вічна туга за коханням і пошук Божества.
А тут, у Місті, падав перший сніг: мокрий і лапатий. Його щоки вкривала п’ятиденна щетина – з того моменту, як Святослав скинув свої дембельські облаштунки, він перестав голитися, відпускаючи омріяну бороду. На ньому було його старе коричневе пальто з капюшоном. В ньому він був схожий на монаха ордену святого Франциска Асизького. З університету виходили студенти і студентки. Святослав стояв біля входу і чекав Дмитра. Вийшла Оксана. Він не впізнав її. Вона стала дуже гарною. Вона подивилася на нього і широко відкрила очі.
- Святослав?! Ти?
Він впізнав її голос. Вірніше просто впізнав голос, але якийсь час не міг зрозуміти, хто це. Коли він зрозумів, хто це, то пережив стресову ситуацію. Вони пішли вулицею. Святослав вже не став чекати Дмитра. Сніг раптом сипонув так, що настала тиша. Вони залишилися вдвох із Оксаною.
В армії він отримав листа від Оксани в перший місяць своєї служби. Вона просила його пояснити, що він відчуває до неї. Попереду були два довжелезні роки служби, яким, Святослав був цього певен, не буде кінця. Тому він навіть не збирався відповідати на листа. Їх зв’язували кілька вечорів у барі «Театральний» і та божевільна ніч на цвинтарі. Більше нічого. Їх познайомив Дмитро, Святославів однокласник, який вчився на Оксаниному курсі на історичному. Там вчився ще один їхній однокласник Чіча, але його Святослав до уваги не брав, бо він був дивний. Дмитра забрали до лав Радянської армії після першого курсу разом із Святославом і тепер він відновився на другому курсі. А Чічу не забрали, за непридатністю. І тепер Чіча з Оксаною вчилися на четвертому.
Протягом двох попередніх років в Оксани починала боліти голова від однієї згадки про того листа, що вона надіслала йому в армію. Їй було так шкода, вона з дня на день чекала відповіді і боялася отримати її, потім їй стало ще гірше, коли зрозуміла, що він навіть не збирається відповідати. Саме тоді вона вирішила стати красунею і безжально розбивати серця тих тупих брехливих створінь чоловічої статі. Вона прочитала книжку про Мата Харі і почала марити шпигунством. Вона готова була працювати на будь-яку розвідку світу, тільки б її хто-небудь завербував. Якийсь мужній і прекрасний шпигун. Романтична слава великої шпигунки не давала їй спокою. Вона схудла на 12 кг, повністю змінила вираз обличчя, структуру волосся, колір очей, поставу, ходу і манеру спілкування. Відразу, як мухи на мед, повалили мужики. Це було нове, і Оксана впивалася новими відчуттями. Коханці влаштовували турніри, тобто просто били один одному писки, за право вважатися наближеними до Панни свого серця, і Оксана їх, як могла, до цього заохочувала. Але потім вона помітила, що радості від усієї цієї метушні ніякої, а все чомусь закінчується лише якимись неприємностями для неї. А потім один її залицяльник, журналіст обласної молодіжної газети, який пропонував їй руку і серце, спочатку подарував їй справжні духи «Клема», правда польського розливу, а коли довідався, що вона йому зрадила, то хотів її зарізати. І хоч він її не зарізав, але дуже сильно налякав величезним ножем.
І ось тепер Святослав, мружачись, дивився на Оксанині очі, ніс, брови, ротик. Вона була гарною. Чорне блискуче волосся і зачіска під Мірей Матьє, яскраві зелені очі, як огранені смарагди. В трикутничку її обличчя з’явився якийсь дивний чар і впевненість. Її вії і брови вже були мокрі від снігу. Це неймовірно – як вона змінилася за ці два роки. Вони зупинилися на трамвайній зупинці на вулиці Жовтневій. Тоді це була вулиця Жовтнева.
Тема їхньої розмови була: хто з їхніх спільних знайомих за ці два роки вийшов заміж і за кого.
- Ти неймовірно змінилася, я не можу повірити, що це ти, – раптом сказав Святослав. – Колись в армії я написав тобі вірша, але не наважився відіслати.
Святослав писав вірші, і завжди був готовий прочитати їх комусь, хто давав згоду послухати. Але він сказав півправди. Вірша він дійсно написав в армії. Але не для Оксани, а для Аревік. Була одна там Аревік, медсестра.
- Чому ти не відповів мені тоді?
- Не хотів будувати ілюзій… – відповів Святослав. Насправді тоді вона була далеко не такою красунею, та ще й товстішою на 12 кг.
- Шкода… Ти можеш прочитати мені того вірша?
- Ти хочеш?
- Так.
- Нічого тихшого за сніг
земля предвічна ще не знала
була вже ніч і ти вже спала,
а він прийшов…
і ліг.
І ти прокинулась вночі.
- Що це за світло? – Ти спитала, -
Й чому так тихо-тихо стало?
А він мовчить.

- Сніг? – Запитала Оксана.
- Сніг, – відповів Святослав.
- Гарний, – сказала Оксана.
Святослав посміхнувся.
- Правда?
- Правда.
- Ні, тільки чесно, тобі подобається? – Святослав хотів ще компліментів.
- Чесно гарний. Мені дуже сподобався.
- Це – тобі.
- Дякую. Напишеш мені його?
- Напишу, якщо хочеш.
- Хочу.
Оксана на мить задумалася і раптом запитала:
- Ти вважаєш, Україна повинна бути незалежною?
Його дуже здивувало це запитання. Шокувало. Навіщо це вона питає його? Гра якась, чи що? Це була провокація. Він мусив прийняти якесь рішення і відповісти. Перед очима спливало вічно загадкове обличчя начальника «особого отдєла» дивізії капітана Григоряна. Григорян примушував Святослава писати «тєлєгу» на свого друга німця Розенау.
- Розенау нікогда нє гаваріл, шо Гітлєр бил прав. Он хороший парєнь, чітаєт кнігі, любіт разгадивать крассворди, – Святослав мляво відмовлявся писати донос під диктовку Григоряна.
- Крассворди і мая бабушька любит разгадівать! – Сказав Григорян. – Давай піши, тєбє гаварят!
- Но я етого нє слишал.
- Как ето – всє слишалі, а ти нє слишал. Піши, ато пазаву начальника гарнізона – пойдьош на гауптвахту. Хорошо подумаєш – вспомніш!
Святослав злякався: гарнізонна гауптвахта – цього він боявся. Він написав все, що продиктував йому Григорян. Страх увійшов у кожну клітинку його тіла, і він тремтів, як листок. Страх зробив його боягузом. А Святослав мріяв стати героєм! Він вийшов з кабінету Григоряна стукачем, оформленим за всіма правилами. Його душа мліла. Він же мріяв померти за велику ідею справедливості, за свободу! А тут якийсь смердючий кадебіст за дві години роздушив його, як хробака!
Глава сьома, в якій народжується новий герой

- Ти вважаєш, Україна повинна бути незалежною? – Оксана запитала його так, як вчителька запитує першокласника. Вона не сказала: Як ти вважаєш…?
Вона так ствердно спитала „Ти вважаєш..?” Вона бачила, що Святослав розгубився, і це було смішно.
Навколо тихо мерехтіли люди, трамваї, машини. Червоні, жовті, чорні плями, кольорові вогні автомобілів. Все це, ніби в заповільнених кадрах, рухалося в безвітряній сніжній хуртовині, через яку звичний шум міста долинав ніби з іншої реальності. Ніхто й ніколи ще не бачив такого торжества краси, і не побачить вже, напевно. Саме у цій утробі краси й стався урочистий акт народження героя. Святослав розумів, що за цю відповідь треба бути готовим піти за грати, і промовив, наче першокласник, хрипло і тонко:
- Так, я вважаю, Україна повинна бути незалежною.
І подумав: „Але це не можливо”.
Пізніше сталося так, що 24 серпня о четвертій годині ранку на світанку першого дня незалежності, за іронією долі, Оксана народила дівчинку Марту Святославівну. Завдяки цій обставині рівно через сім років мер Міста подарував Марті і ще чотирьом ровесникам Незалежної України по величезному набору німецьких фломастерів.
Глава восьма, у якій Каріатида дає історичну довідку сумнівної достовірності

Історію, яку розповіла Каріатида, можна було б вважати за вигадку, але іншого наукового пояснення зникнення Високого Замку з Королевої гори наші історики поки що не дають і, швидше за все, ніколи не дадуть. Хіба що є такий історик – Тітко. Він би дав, але зараз в нього немає часу.
Вісім століть тому на Королевій горі височів могутній замок. Володарем замку був великий король Дан. Його володіння простягалися від Північного до Південного моря і незчисленні народи платили йому данину. Він був великим і хоробрим завойовником, але довгі роки він не мав спадкоємця. Та ось тієї ночі, коли спадкоємець короля нарешті повинен був з’явитися на світ, замок опинився в облозі. Молодий арумейський князь Зиґмунд кинув виклик Великому Королю і шість найбільших народів, поневолених королем, повстали проти його влади. Час було вибрано зручний: відбірна армія короля – основа його могутності – була на Півночі країни, де придушувала повстання рурійців. Король бачив, що Бог відвернув своє обличчя від нього. Його величезна країна, яка ще рік тому вражала своєю стабільністю і непохитністю, сьогодні на очах розвалювалася на шматки. Завойовані ним царства, князі яких вчора здригалися лише від звуку першої літери його імені, сьогодні, озброєні Зиґмундом зібрали величезну армію, взяли в облогу і захопили Місто і тепер стінобитні машини запекло гупали в стіни Високого Замку. Дощ вогняних стріл заливав замок – і деякі його будівлі вже горіли.
Великий Дан стояв на мурі і дивився на долину, на яскраве маячіння різнобарвного натовпу. Холонські кіннотники в жовтих плащах на чорних і гнідих конях, синє пір’я на шоломах і білі прапорці на довжелезних списах патарських броненосців, золоті шоломи филимлян із кольоровими гривами на потилицях, чорні шеренги рамійських лучників із довгими, вище людського зросту луками і важкими стрілами, – все це снувало далеко внизу за зруйнованими мурами спаленого міста, між білих військових наметів, хоругв і прапорів кожного загону. румійці стріляли вгору, і важкі їхні стріли, падаючи донизу із величезної висоти набирали шаленої швидкості. Вони пробивали лицарський шолом.
В Замку залишилося лише два десятки лицарів. Більшість із них вже були поранені. Воїни, про яких серед ворогів ходили легенди. Один з них виходив проти сотні. Вдвох йшли на тисячу. Але сьогодні, відбиваючи черговий штурм ворогів, вони розгублено озиралися на свого короля. Вони ніколи не бачили його таким, – із широко відкритими порожніми очима і обличчям спотвореним страхом. Його уста постійно повторювали одну фразу: «Це кара Господня!», і руки безвільно звисали вздовж тіла. Але це ще не була кара Господня.
Дан спустився зі стіни, перейшов замкове подвір’я і почав підніматися сходами до горішнього палацу. За кілька хвилин його замучена постать зникла в дверях палацу. Королева Рутенія, сьома дружина Дана була вагітна і народження дитини чекали з дня на день. Зараз король йшов до неї. Коли він піднявся сходами на другий поверх, то в кінці довгого коридору біля дверей бібліотеки побачив мага Гнореліуса.
- Гнореліусе! – Покликав король. Маг на мить завмер, потім повернувся і, не поспішаючи, пішов назустріч королю.
- Ваша величносте! – Маг спинився перед Даном і вклонився. Дан помітив, що його уклін був не таким низьким, як звичайно.
- Ти вже знаєш, чим усе це закінчиться? – Запитав король.
Гнореліус помітив легке дрижання в голосі короля і подумки посміхнувся.
- Я? – Ні.
- Це кара за мої гріхи, Гнореліусе. Це не люди, це Бог вийшов на війну зі мною. Звідки узявся той самозванець Зиґмунд, якому присягнули арумейці і весь цей набрід? Ми ж вбили тоді всю княжу родину! Він не міг врятуватися!
- Врятувався, – сказав Гнореліус. – Коли ти наштрикнув на списа голову його батька, князя Аруми, наказав розпороти животи його старшим братам і вибрати очі його сестрам, п’ятирічний Зиґмунд лежав за десять кроків від тебе під скривавленим плащем і трупом улюбленого пса короля. Він залишився жити до цього дня, коли повинно виповнитися закляття старого арамейського чаклуна Наго. Того дня ти вирішив, що ти – бог і захотів божественної слави. Ти поставив собі золотий пам’ятник у Долині Скіфів і пестив власні вуха одами своїх поетів. Твій погляд став зухвалим. Такий погляд завжди з’являється перед падінням. І духи відкрили мені, що сьогодні вночі воно прийде. За закляттям Наго в тебе народиться син, якого ти ніколи не побачиш. Він житиме у царстві Пітьми в рабстві у князя Бельзебуба, де один рік триває аж сто земних років. І син твій ніколи на побачить сонця.
Гнореліус говорив, а обличчя короля із кожним словом спотворювалося від жаху.
- Ти… ти знаєш, як зняти закляття? – Закричав Дан. – Скажи, Гнореліусе!
Гонреліус зробив паузу. Йому подобалося його становище – ніколи він не міг собі дозволити розмовляти з Даном так зверхньо. Тепер він почував себе на висоті.
- Як зняти закляття? – Перепитав маг. – Напевно, потрібна кров… Хоча я, чесно кажучи, не гарантую, що закляття дійсно мусить виповнитися сьогодні, Ваша величносте.
Гнореліус дивився на свого короля і не впізнавав його. Сталеві Данові очі, завжди трохи примружені, із поглядом подібним на лезо меча, зараз були широко розкриті і ніби сліпі від страху. Дан мовив ледь чутно:
- Я знаю, що це станеться сьогодні, – сказав він, – коли я перестав боятися Бога, він покарав мене страхом перед людьми. Сьогодні я вперше відчув, що це таке – серце з води. Я ніколи не знав страху, а зараз не маю сили боротися із ним. Це закляття почало свою дію, я вже знаю…
Шум бою постійно наростав. Раптом знадвору почувся шалений гуркіт. Такий, що здригнулася земля і відразу за ним дике ревіння шаліючих від радості ворогів. Це під ударами стінобитних машин впала нижня стіна Високого замку.
- Як зняти закляття, Гнореліусе? – Вигукнув Дан, намагаючись перекричати гуркіт бою.
- На скільки я розумію, в таких випадках завжди потрібна жертва, – поважно відповів маг, – треба пожертвувати чимось найдорожчим. Хоч тут теж гарантії немає. Але Велика Книга Магів пише, що існує Блакитна Перлина, яка знімає навіть найсильніше у світі закляття. Вона дорожча за життя, бо відкриває шлях до вічності. Якщо знайдеться хтось, хто подарує її королевичу в день його народження, закляття втратить свою силу.
- В кого є ця перлина? – Простогнав король, – Гнореліусе, візьми все золото замку і знайди мені її.
- Ваша величносте, я б сам знайшов її із задоволенням, та не можу… я читав про неї в багатьох книжках, але там таке пишуть… одні кажуть, що від дотику Блакитної Перлини залізо перетворюється на золото, інші, що вона зцілює всі хвороби і навіть повертає втрачені члени: руки, ноги, очі. Говорять, що в Перлині захована премудрість всесвіту, і що ті, хто знайшов її, ніколи вже не помруть. Ну і ще, Перлина може бути поряд з нами, але не кожен здатен її побачити. От в чому справа. Мені здається, що інформація про неї надходить лише від божевільних, які потім кудись зникають. Особисто я більше схильний думати, що ніякої Перлини не існує. Хоча… може…
Гнореліус замовк. Король опустив голову і тяжке ридання вирвалося із його грудей. «Требі ткати», – подумав маг, – бо Зиґмунд зараз з’явиться в палаці. Ще п’ять років тому за наказом мага було прорито таємний підземний хід із замку аж до Західних гір. Гнореліус позадкував і швидко вийшов з палати, залишивши короля одного.
Перед самим світанком нападники вдерлися до замку. Король Дан із довгим тонким мечем і ще кілька його кращих лицарів, оточені воронами й освітлені полум’ям палаючих замкових будівель, відбивалися біля сходів, що вели до горішнього палацу. Раптом тонкий залізний арамейський дротик пробив забороло королівського шолома, вибив око і встромився Данові в мозок. Одним словом, король загинув. Серед кривавого герцю ніхто не почув ні жіночого стогону, ні крику немовляти. Королева Рутенія породила спадкоємця – Лева. Не принца, а відразу короля. Рутенія з ніжністю дивилася на хлопчика, і життя згасало в її очах. Королева померла, як жінки вмирають під час пологів. Нажахана повитуха обмила Лева в золотій мийці, запеленала м’якою пеленкою з валійської вовни, поклала в різьблене дубове ліжечко, а потім швидко вибігла з кімнати.
В цей час князь Зиґмунд вже відрубав своїм мечем Данову голову і, наштрикнувши її на довгу піку, підняв високо над головою. Земля здригнулася від крику переможців. Зиґмунд повернувся і почав швидко підійматися сходами до палацу, в якому щойно народився спадкоємець Данового царства, новий король. Три десятки його відбірних людей рушили за ним. Але вони не змогли зайти до палацу, бо той зник. Точніше, якимось незрозумілим чином вибухнув від дотику першого променя сонця. Це теж історичний феномен. Про який нашим історикам відомо. І я можу назвати прізвища принаймні п’яти істориків (з них два відомі), які знають про це. Та через те, що ніхто не може науково, чи бодай вірогідно пояснити, що насправді сталося, цей факт чомусь замовчується. Були припущення, що це вибухнули порохові запаси, але в палаці в ті часи просто не могло бути пороху, бо не було вогнепальної зброї. Кажуть також, що вибухнув природний газ, який накопичився в геологічних порожнинах Королевої гори. Ну, не знаю…
Одним словом – все вибухнуло.
Глава дев’ята, в якій Верніка дозволяє собі забагато

Пан скульптор вмовив Верніку позувати йому за гроші. Верніка була прикрасою місцевої богеми, за нею увивався молодий Іван Франко. Так, всі були молоді. Верніка теж писала цікаві комічні віршики на лемківському діалекті. Потім вона стала писати віршики для дітей. Це, між іншим, вона попросила Франка написати щось для дітей, і він почав якусь поему-казку. Верніка була дуже гарною і відзначалася розкомплексованістю та передовим мисленням. Недоліком її було те, що вона не мала посагу (приданого), а Франко такі речі чітко пантрував, бо йому потрібні були гроші на видання газети.
Вона погодилася позувати скульпторові оголеною, і кожного разу після закінчення роботи, пан скульптор давав їй гроші і казав: «Дякую, Вероніко». Цю історію Каріатида розповідала Атлантові, а сталася вона 120 років тому. Верніка і скульптор вже давно померли. «Вона не довго була такою гарною, як я, – говорила Каріатида, – але тоді була схожою на мене, як дві краплі води». Скульптор саме робив статую Каріатиди, яка повинна була прикрасити нову камяницю. Скульптор пообіцяв увічнити її образ у високоякісному волоському піщанику і зробити його символом Міста. Це звична справа, коли натурщиця позує художникові, але цього разу скульптор відчував незвичну напругу. Іронічний і навіть трохи цинічний пан скульптор сам не міг зрозуміти, як Верніці вдалося так заволодіти його душею без будь-яких видимих зусиль. Скульптор подумав, що це просто тому, що вона дуже-дуже гарна. Фігура античної богині. Іван Франко любив жартувати, що у Верніки такі груди, що ніхто вже не в змозі звернути увагу ще й на її інтелект. Але, насправді, той вплив, який Верніка мала на чоловіків, був не просто даром природи. Він коштував їй років виснажливої праці, величезних зусиль вольової концентрації. Найважче було боротися зі страхом, бо вона боягузка від природи. А також із думкою інших людей. Верніка зрозуміла, що найбільше страждань в її житті завдають переживання про те, що думають про неї інші люди. При чому ті люди, яким на неї, Верніку, було глибоко начхати. Вона вирішила побороти в собі цю залежність. Погляд, міміка, рухи – все це до найменших дрібниць було відточено перед дзеркалом і перевірено на найближчому оточенні.
Після кожного позування вони сідали випити чаю. Пан скульптор витягав із широкого темно-коричневого портмане два австрійські шеляги і простягав Верніці. Йому так подобався цей процес передачі грошей. Вона підіймала свою точену руку і скульптор бачив, що її сукня, яку вона щойно вбрала, ще не сіла на неї, рукав трохи перекручений, комір ще не ліг рівненько. Він оглядав її як скульптор. Так він думав. Вона ж бачила, що він дивиться на неї із звичайнісінькою хіттю. Як і всі інші.
- Дякую, – говорив скульптор.
- Прошу дуже, – відповідала Верніка.
Якось Верніка ковтнула чаю, поставила філіжанку на стіл і сказала:
- Я мені набридло це життя, ці чоловіки, Стефане. Я тільки вас поважаю, бо ви відданий своїй роботі. Я навіть ся не ображаю на вас, що ви не пропонували мені переспатися з вами, бо я розумію, що ви є дійсно порєдний чоловік. Хоча то є ваші особисті проблеми, але я ціную у вас вашу силу. Відверто кажучи, я хотіла б мати такого чоловіка, як ви.
- Дякую, – відповів скульптор.
- Але, на жаль, то є неможливо. Ви маєте сім’ю, ви прекрасний чоловік і батько. Кіко у вас дітей?
- П’ятеро.
- Як це прекрасно! Ви не станете кидати їх заради мене, я ся сподіваю…
Верніка подивилася на скульптора з виразом цілковитої цнотливості і добропорядності.
Скульптор не відповів нічого.
- Ви що збираєтесь покинути сім’ю заради мене? – Верніку так розсмішив цей несподіваний поворот їхньої розмови, але зустрівшись із поглядом скульптора, вона зрозуміла, що потрапила в больову точку і поспішила назад.
- То є жарт, Стефане, не ображайтеся.
- Я розумію жарти, – сказав скульптор.
Верніка ще ковтнула чаю, дивлячись на скульптора сірими очима, в яких за іронічною примруженістю ховалася невидима для нашого митця туга за Божеством.
- Навіщо ви живете, Стефане? – запитала вона.
Стефан поворушив вухами і зробив оберт очима:
- Бог дав мені життя і талант, і я мушу працювати.
- Але навіщо Бог дав вам життя? В ньому ж немає ніякого смислу. Люди народжуються, щоб жерти, пити і спати. А потім народжують подібних собі кровожерливих створінь і думають чомусь, що їхнє життя минуло недаремно. Ви не уявляєте, Стефане, як мені важко то всьо усвідомлювати.
- Не потрібно думати про це. Потрібно жити і насолоджуватися життям. Я творець. Мені подобається творити. Я хочу увіковічнити своє ім’я в камені. І я зроблю так, що навіть через сотні років люди будуть божеволіти від вашої краси.
- Що мені з того? Моя краса скоро мине. Хто насолоджуватиметься нею через двадцять років? Мені начхати на вашу вічність, коли я не знаю, що робити із тою зморшкою на шиї. Мені ся здає, що кожного ранку вона стає глибшою і страшнішою. Як би хтось відрізає мені голову. І що то у вас за безглузде бажання залишити щось після себе, зачіпитися в якомусь неіснуючому майбутньому? Чому всі так прагнуть жити вічно? Це так глупо, мені здається.
Верніка встала і підійшла до вікна. Високі вузькі вікна майстерні виходили на Вірменську вулицю. Окислені матові шиби пом’якшували сонячне світло. Кілька променів пронизували кімнату, заставлену незакінченими скульптурами, заготовками, помостами та іншим скульпторським приладдям. Ці промені висіли в повітрі, утворюючи кілька сріблястих подвоєних паралелепіпедів з яскравої азбестової пилюки, якої завжди повно в майстерні скульптора.
Скульптор купив цю майстерню у вірменському кварталі навмисне, щоб бути подалі від дружини. Напади ревнощів спалахували в ній останні роки особливо часто. Коли Верніка стала позувати скульпторові, йому часом бракувало сили стримати огиду, яку він відчував від клімактичних дотиків дружини. Скульптор сам дуже переживав ці зміни в собі, адже ще недавно він любив її так ніжно і так завжди хвалив перед своїми друзями.
За вікном був теплий вересневий день. Рожеві стіни будинку навпроти всі були заляпані сонячними плямами відбитого шибами проміння. Верніка прочинила вікно і майстерня наповнилася шумом міста і запахом кави з кав’ярні, яка була просто під ними. Верніка шумно втягнула носом повітря, посміхнулася й повернулася до скульптора:
- А я, чесно кажучи, хочу жити вічно!
Стефан поворухнув вусами:
- Тоді ви прийшли за вірною адресою…
Верніка ніяк не відреагувала на скульпторів дотеп.
- Ви думаєте, то реально – знайти Блакитну Перлину?
- Прошу? – перепитав скульптор.
- Блакитна Перлина, – повторила Верніка, – ви чули про неї?
- Чув цю байку…
- Це не байка, – сказала вона твердо.
Скульптор знизав плечима і повернувся поблажливо.
- Ви зустрічалися із Грицем Походжаєм?
Стефан підняв брови:
- Мандрівний філософ?
- Так. Ви бачили його?
- Не бачив і не хочу бачити. Для мене такі люди не мають ваги. Ліниві і боягузливі. Вони вештаються по світу без користі і ніколи не зароблять чогось путнього. Хіба складуть кілька пісеньок. Вони ніколи не тримають свого слова.
Очі Верніки загорілися.
- А яка користь від вас? – Кинула вона ображено. – Ви втекли від своєї підстаркуватої дружини в цю майстерню, щоб ніхто вам не перешкоджав роздягати молоденьких дівчат і займатися високим мистецтвом! Але є Бог, знаєте?
Стефан спочатку хотів образитися, але потім згадав, що це Верніка – поетка, богема, – і що вона може собі дозволяти подібні штуки. До них потрібно ставитися поблажливо. Про те, що вона сказала правду, він якось не подумав навіть, але вирішив промовчати. Через силу посміхнувся:
- Цікаво, цікаво…
- І від того. Як ми витрачаємо своє життя тут на Землі, залежить, де ми проведемо вічність! Бог… Від нього йде світло!
- Від диявола теж йде якесь світло…
- Але Гриць показав мені Блакитну Перлину.
Стефан кілька разів здивовано кліпнув очима:
- Він показав вам Перлину? Ви бачили Перлину?
Верніка зітхнула.
- Він показав, але я не могла її побачити.
- Як це?
- Перлина була невидимою для мене…
- Ха-ха-ха! От батяр!
Глава десята, в якій Марта вирушає на Королеву гору

Мартуся лежала горілиць у темряві із широко розплющеними очима. Вона чула гуркіт падаючої стіни і страшне волання поранених. Вона бачила короля Дана і Гнореліуса і чула їх розмову. А потім жахлива смерть короля. Страшна трагедія ніби щойно промайнула перед її очима. Каріатида замовкла. Мартуся боялася навіть поворухнути повіками. Їй здавалося, що їх кліпання пролунає як пістолетні постріли.
- Щойно на Королевій горі знову з’явився Високий Замок, – промовила Каріатида. – а Левко чекатиме до світанку свого чарівного дарунку. Бідненький.
- Ти гадаєш, ніхто не прийде до нього сьогодні вночі, Каріатидо? – Запитав Атлант.
- Дай спокій! – Відказала кам’яна жінка.
Мартуся уявила собі, якби ніхто не прийшов на її день народження. Навіть мама і тато. Їй так шкода стало Левка, що вона повернулася набік, притулилася до Соломона і почала плакати.
«Звідки беруться ті сльози? – Думала Мартуся, – я вже виплакала їх з літру…» теплі солені хвилі зі щемливою насолодою знову й знову наповнювали Мартусині оченята і стрімко викочувалися на щоки, а з них – на Соломона. Марта схлипувала.
- Чуєш? – Запитав Атлант.
- М-м… Це Марта плаче, – відповіла Каріатида.
Вони замовкли, а Марта причаїлася і перестала схлипувати.
- Напевно, вона чула нас, – шепотів Атлант.
- Можливо… – байдуже відповіла Каріатида.
- Напевно, їй шкода королевича…
- Не думаю, – сказала кам’яна жінка, – Марта просто любить поплакати.
Марта рвучко повернулася горілиць. Каріатида інколи дозволяла собі на Мартину адресу такі висловлювання, що та потім цілими тижнями стривожено обдумувала почуте. Цього разу Каріатида наче кувалдою перебила весь чар Мартиного плакання в Соломона. Першим бажанням було образитися на Каріатиду. Це не те, що ображатися на бабусю Марію: ніякої користі не дає. Тому вона встала на ліжку, підійшла до бильця в ногах, і перелізла з ліжка на підвіконня і ширше прочинила вікно.
- Хіба я можу допомогти королевичу? – Запитала вона в Каріатиди. – Я? Я можу? Я не маю Блакитної Перлини. Взагалі ніякої не маю…
Статуї ніколи не розмовляли безпосередньо з дівчинкою, а тільки між собою. Каріатида завмерла, Атлант ледь помітно скосив на Марту очі і знову завмер у своїй звичній позі, роблячи вигляд, що балкон, який він тримає ось-ось полетить на тротуар. Мартуся стояла у напіввідчиненому вікні, тримаючись правою рукою за раму.
- Хіба я зможу допомогти йому, Каріатидо? Скажи, чуєш? – Мартуся сказала це так голосно, що луна пішла по цілій вулиці, відбившись від будинку навпроти.
І раптом Каріатида, ніби злякавшись, що Марта привертає до неї надто багато уваги, швидко і ствердно хитнула головою.
Марта була так вражена історією королевича, що вона вже більше не могла думати про щось інше. Вона злізла на стілець, а потім на підвіконня. Коли дивитися з вулиці, то було видно, як у широкій арці вікна першого поверху, під масивним балконом, між двох статуй, з’явилася маленька постать із пухнастим білим ведмедем під пахвою. Це були Марта і Соломон. Від підвіконня до тротуару – десь два з половиною метри. Марта жахнулася, коли побачила, як тут високо. Вона сіла на підвіконня, звісила ноги. „Я можу розбитися,” – промайнула думка. Вона дійсно могла розбитися. Але… королевич! Допомагаючи іншим, ми рятуємо самих себе .

Глава одинадцята, в якій Верніка зустрічає Гриця Походжая, і той дарує їй Перлину

Іван Франко позичив у одного голови кридитної спілки візок-кабріолет нової конструкції з ресорами і запросив Верніку покататися за містом. На дорозі Іван показав Вернійці на високого молодого кобзара в креслатому капелюсі з чудернацькою кобзою (ніби не одна кобза, а дві в купі).
- Це Гриць Походжай, – сказав Франко.
- Де?
Гриць не підняв голови і не подивився на них, і вони проїхали повз нього.
- Зупинись, – попросила Верніка. Франкове обличчя виразило незадоволення, але він потягнув за віжки: тпру!
Верніка вистрибнула з візка і побігла назад, наздоганяючи мандрівного філософа. Він озирнувся і подивився на неї вперше. І не помітив, яка вона гарна. Верніка це відчула. Навряд, чи він знає щось важливе. Але їй хотілось подратувати Франка.
- Правда, що ви знаєте, як знайти щастя? – Запитала Верніка, і це запитання прозвучало так безглуздо в її вухах.
- А що ж тут шукати, пані? – Запитав у відповідь Гриць. Він посміхався.
- Я, наприклад, не можу знайти.
- Знайти легко, пані. Лише треба заплатитити ціну.
- Скільки треба заплатити? – Верніка раптом відчула якесь радісне піднесення. Вона ніби щось зрозуміла.
- Багато не треба, – відповів Гриць, – але далко не всі платять. Ось у мене в торбі є Блакитна Перлина, яка приносить щастя.
Гриць подивився на Верніку з любов’ю, розтулив свою полотняну торбу, запхав туди руку і витяг щось, затиснуте в кулаці. Потім простягнув руку і розкрив долоню. Долоня була порожньою.
- Ви можете взяти її собі, пані, – сказав Гриць.
- Що взяти?
- Блакитну Перлину.
- Я не бачу її.
- Бо у вас хтивість в очах, тому ви не бачите її. Станьте чистою. Це і є ціна Перлини. Візьміть, прошу пані!
Верніка протягнула руку, і Гриць щось ніби поклав їй в долоню. Вона нічого не бачила і не відчула, але затиснула цю невидиму Перлину в кулаці і притиснула до грудей. Гриць повернувся і пішов геть, наспівуючи „Всякий імєєт свій ум-голова…”
Підійшов Франко, обійняв її за плечі і повів до кабріолета.
- Не можна вірити таким батярам, – сказав Іван Франко, – коли б йому дати багато грошей, то він забув би всю свою мудрість.
Кабріолет рушив і Верніка уважно подивилася на Франка.
- Іване, ти щасливий? – Запитала вона.
- Я – геній, – відповів той, – і все.
- А навіщо ти живеш?
- У геніїв своє призначення. Колись моїм ім’ям називатимуть міста і села, вулиці й площі, нові зірки й острови. Віриш? Я залишуся у вічності, хоча мені й не потрібна людська слава, – Франко зітхтув, – та хіба ти їм це поясниш?
Він показав рукою вбік Міста.
- Кому „їм”? – Запитала Верніка.
- Та вам усім.
Верніка задумалась. Розкрила долоню. Пусто.
- А мене Стефан увічнить в камені, – сказала вона. – Влоський піщанник.
- Тобі не дає спокою слава Венери фон Мілосс! Ха-ха! Але я теж увічню тебе, – сказав Франко, – ще надовше, як Стефан.
- Як це?
Франко повернувся до Верніки і наблизив свої вуста до її обличчя.
- Я зараз закінчую поему „Фарбований лис”. І я присвячую її тобі.
Останні слова він багатозначно прошепотів.
Франко дійсно присвятив Верніці поему-казку „Фарбований лис”, хоча в жодному виданні цієї посвяти не зафіксував. Постидався. Але той „Фарбований лис” видався чомусь Верніці таким нудним, що вона, до свого сорому, так і не дочитала його до кінця. Франко також видав кілька ліричних віршів, які він писав для Верніки. Але скоро Верніка кудись надовго виїхала з Міста. Так треба було.
Каріатида розповідала, що Франко не рідко приходив до неї. Аж до самого кінця його життя. Якось Франко постояв, постояв, а потім і каже сам собі:
- Я – декадент?! Це новина для мене…
І пішов. Що означали ці слов, Каріатида не зрозуміла, але запам’ятала.
Глава дванадцята, в якій Чіча намагається розкрити Святославові ім’я коханої

- Мені треба вже йти. Я пообіцяла мамі прийти сьогодні швидше, – сказала Оксана.
Насправді до неї мав прийти Зенек, її хлопець.
- Провести тебе?
- Ні, не потрібно…
Святослав здогадався, що в неї хтось є, але не запитав.
Після армії він просто тремтів від страху перед жінками. А тут така красуня.
Святослав ішов Містом і думав про Оксану. Хоча, що там було думати, – це були романтично-еротичні фантазії.
- Святославе!При-иві-іт!
Святослав підняв голову і побачив Чічу.
- Чіча! – Вигукнув Святослав, і схопив в радісні обійми невисокого повненького Чічу в чорній квадратовій шапці-вушанці з опущеними і зав’язаними під підборіддям вухами.
Чіча був дивний, але Святослав його поважав, бо Чіча дуже добре знав хімію і міг робити неймовірні речі. Наприклад, він переганяв саліциловий спирт на етиловій і робив міцні алкогольні напої власного виробництва, які приносив до школи й охоче пригощав Святослава. При цьому собівартість чистого спирту в нього виходила всього 17 копійок. Це коли пляшка горілки коштувала 2 крб. 20 коп. Великий чорний Чічин шкільний портфель завжди був забитий усілякими хімікаліями, які Чіча продавав однокласникам. Найбільшим попитом коритувалися набори із бертолетової солі та червоного фосфору, з яких робилася чудова вибухівка: пластилінові бомбочки, що вибухали від удару об землю чи стіну. Через це своє захоплення Чіча приносив багато радощів та незабутніх відчуттів у шкільне життя.
Але після того, як Чіча випадково підірвав власний балкон нітрогліцерином, батьки категорично зборонили йому займатися хімією, і після школи запхали його на історичний факультет універу, бо там заступником декана був двоюрідний брат Чічиної мами.
Святослав і Чіча дуже зраділи несподіваній зустрічі.
- Ти вже з армії?
- Так… А ти тут як?
Чіча зітхнув:
- Та-а… зле!
- Чого це?
Чіча запхав руку до кишені, витягнув звідти прозору пляшечку з білим порошком і показав Святославу. На пляшечці було написано: NaCN.
- Що це таке? – запитав Святослав.
- Ціаністий натрій.
- А навіщо він?
- Для того ж, для чого й ціаністий калій.
- Ти що зібрався труїтися?
- А що робити?..
Чіча заховав пляшечку до кишені, сумно дивлячись кудись убік. Вони стояли на вулиці Академічній. Йшов мокрий сніг. Святослав не сподівався такого повороту.
- Чіча! Ти здурів! Що сталось?
Святослав кілька хвилин вимагав пояснень. Потім Чіча сказав:
- Вона мене не любить.
- Хто? Як її звати? – запитав Святослав.
Чіча полохливо озирнувся.
- Ти що?.. Я так не можу… – прошепотів він.
- Чому? Я не розумію.
- Давай між собою називати її Десяткою. Ти будеш знати і я.
- А чому Десяткою?
- Ну… Вона стоїть десятою за списком у нашій групі.
- Та чому ти не хочеш сказати мені її справжнє ім’я?
Чіча опустив голову і мовчав. Сніжинки танули на чорному войлоці його шапки. В правій руці він тримав сіру шматану господарську торбу. Святослав чекав відповіді, але Чіча чомусь ніяк не міг вимовити імені своєї коханої.
- Ну добре, – нарешті сказав Чіча, – тільки тобі. Більше нікому, чуєш!
- За кого ти мене маєш?
- Ну добре. Я покажу тобі список нашої групи, а ти сам прочитаєш. Добре?
- Та добре. Покажи.
- Тільки не тут. Тут дуже багато людей. Давай десь зайдемо.
- Ну давай, давай.
Вони рушили вздовж по вулиці, шукаючи куди б зайти.
- А навіщо ти носиш із собою список групи? – Поцікавився Святослав.
- А так, відмічаю відсутніх на парах.
- Ти що староста?
- Та де! Але я тобі скажу – у нас такий староста, що більше за всіх не відвідує.
- Тобі що доручили відмічати відсутніх?
- Та ні, це я так, для себе відмічаю.
- А навіщо це тобі?
- Та цікаво знати, хто скільки прогуляв.
- А в групі знають про те, що ти робиш?
- Знають.
- І як реагують?
- Знаєш, деяким це не подобається. Особливо тим, хто найбільше гуляє. І, між іншим, коли почав собі відмічати, то стали менше гуляти. Хоч я ті списки ні в який деканат не подаю. Тільки для себе. З цікавості.
Вони підійшли до брами біля кінотеатру „Київ”.
- Давай сюди зайдемо, – сказав Святослав.
Чіча роззирнувся на всі боки і невдоволено скривився.
- А там хтось може бути, – сказав він.
- Дурниці! Там нікого немає. Ходімо.
- А як ти знаєш?
- Давай зараз подивимось.
Святослав зайшов до брами, пройшов до виходу у двір і зупинився. Чіча насторожено наблизився до нього.
- Ну, витягай свій список.
- Зачекай.
Чіча виглянув у двір і знову роззирнувся. Потім двома руками розтягнув ручки своєї торби, зазирнув до середини і знову затулив торбу.
- Ти знаєш, яка в кагебістів апаратура? – Несподівано прошепотів Чіча.
- При чім тут кагебісти?
- Тихше, ти нічого не знаєш. Вони слідкують за кожним.
- Але ж ми нічого злого не робимо.
- Та ти нічого не знаєш…
Чіча нервово обертав своїм меблеподібним тілом, тупцюючи на місті. Святослав стояв і чекав, що Чіча робитиме далі. Чіча наблизився до Святослава.
- Мені здається, що Десятку завербували в КДБ…
- Чому ти так вважаєш?
- Тому що кожного можуть завербувати.
- А вона знає, що ти в неї закоханий?
Чіча панічно затрусив головою і шапкою.
- Тихо, тихо… як ти так говориш…
- Як так?! – У Святослава урвався терпець. – Чіча, ти чисто втратив розум. Покажи мені скоро її ім’я і ми підемо звідси. Бо коли ми тут довго стирчатимемо, то дійсно почнемо викликати підозру.
Чічине обличчя раптом спотворилося жахом. Він зазирнув у дворик і перелякано прошепотів:
- Там вікна!
- Ну то й що?
- Там величезні вікна! Дванадцять вікон, десь по три метри квадратні кожне. Ти знаєш, що з них за нами одночасно може спостерігати 124 чоловіки! Як я не помітив!? – Чіча швидко рушив до виходу. Святослав провів його недобрим поглядом. Чіча смішно ходив. Він лише переставляв ноги. Його тіло, руки, нахилена допереду шапка з головою були нерухомими. Святослав вийшов на вулицю слідом за Чічою і побачив, що той уже стоїть за телефонною будкою. Святослав підійшов до нього.
- Проходь далі… Нас засікли, – повідомив Чіча хорошу новину.
Святослав пройшов далі по вулиці. Падав мокрий сніг і люди, які йшли йому назустріч, не піднімали очей. Лише агенти КДБ раз-по-раз зиркали на нього з-під насуплених брів.
Глава тринадцята, в якій Каріатида довідується про існування Блакитної Перлини

- Стефане, аби ви знали, як я хочу стати чистою! Я так хочу побачити ту Блакитну Перлину. Ви думаєте, це ненормальне бажання? Я хочу стати святою.
„Ох, істеричка, хоч і гарна курва!” – Так скульптор подумав. А сказав таке:
- Верніко, ви найчистіша за всіх жінок, яких я коли-небудь знав! Цей нікчемний шахрай обдурив вас. Тільки така чиста душа, як ви, могла повірити в це.
- Він не шахрай. Я вірю, що Перлина дійсно існує. Інколи я просто фізично відчуває її близькість. І я вірю, що тільки вона може зробити мене щасливою. Але я дійсно брудна, Стефане.
- Ні-ні.
- Я сплю з чоловіками за гроші.
- Навіщо ви наговорюєте на себе?.. у вас чисте серце…
Верніка стояла біля вікна, дивлячись на вулицю. Скульптор сидів за столиком перед двома порцеляновими філіжанками з недопитим чаєм. Раптом Верніка повернулась до нього, в її очах спалахнув дурний вогник. Вона сказала:
- Між іншим, з вами я теж можу переспатися за гроші. – Вона підійшла до столика, похитуючи стегнами.
- За три шеляги, – сказала Верніка.
Стільки коштувала дешева повія на годину. Скульптор зиркнув на неї і відразу відвів погляд. Він намагався поглянутти на неї з докором, але в нього не дуже виходило. Потім він сперся ліктями на стіл і його обличчя почервоніло. Він повернув голову і подивився на майже закінчену статую Каріатиди, що стояла на помості. Він знав кожний міліметр цього обличчя, чієї шиї, цих рук і цього бюсту. Збудження скульптора досягло межі. Він так і сидів, а щось дике й нестримне пульсувало в його нутрощах. Це була нечистота.
Каріатида була свідком цієї розмови. Так в майстерні скульптора вона довідалася про існування Блакитної Перлини.
Глава чоритнадцята, в якій з’являються реальні ангели

Два ангели, які пролетіли над містом, помітили Марту саме в ту мить, як вона відірвалася від підвіконня й шугонула донизу. Одного Ангела звали Венізар, а другого Емайло. Бог посилав їх на Землю, щоб вони відганяли від сплячих дітей злих духів, які полюбляють знущатися над маленькими дітьми, лякати їх страшними снами. Венізар був одягнутий у довгі рожеві шати, за плечима в нього були величезні срібні крила. Золоте волосся падало йому на плечі, а обличчя завжди сяяло посмішкою, подібною до сонця і, коли ви побачите дітей, які посміхаються уві сні, то знайте, що саме зараз Верізар повиганяв усіх злих духів і посміхається малюкові своєю казковою посмішкою. Його ім’я означало Світанковий Промінь. Емайло, ім’я якого означало Поцілунок Бога, вважав, що рожеві шати Венізара – це вже не стильно, але він прощав йому цю старомодність, бо вони були друзяками нерозлий вода. Сам Емайло постійно міняв свої шати. А шати ці були дійсно фантастичними. Сьогодні на ньому була сніжно-біла тога із величезними блакитними і червоними квітами та зеленими листочками. Навколо квітів літали здоровенні смішні бджоли, які перелітали з квітки на квітку. Бджоли співали пісень, сміялися, виробляли на Емайлових шатах неймовірні колінця і навіть крутили сальто-мортале. При цьому квіти похитувались, а бджоли якимось дивним чином з’являлись навіть на Емайлових крилах, і від цього сам Емайло весь майорів яскравими кольорами. Коли ви почуєте, як діти сміються уві сні, то знайте, що це Емайло прилетів до них і вони бачуть зараз його дивні шати. Емайло мав веселу вдачу. Він складав віршики, а Венізар придумував чудову музику і вони разом співали ці пісеньки дітям. Ви чули, як співають ангели? Одним словом, треба молитись, щоб почути й побачити їх уві сні.
Але найбільше ангели любили літати з дітьми над містами, полями, лісами, горами, океанами. До того ж, це дуже потрібна річ. Діти, наприклад, ростуть саме під час польотів уві сні.. Це, здається, навіть науково доведено. Але треба завжди перед сном нагадати Богові, щоб він прислав ангелів, бо часто буває, коли Венізар та Емайло прилітають до дітей, то в їхніх домівках їх зустрічають десятки й сотні бридких демонів.
- Забирайтесь звідси! Вас сюди ніхто не кликав. – Кричать демони Венізарові та Емайлові. І ангели нічого не можуть вдіяти. В такі ночі малюки бачуть страшні сни, бо демони люблять знущатися над дітьми, і ті плачуть і схлипують крізь сон. Ангели дуже засмучуються, коли дітки забувають про них, але достатньо малюкові тільки сказати:”Боже, будь ласка, пошли мені вночі моїх друзів ангелів, щоб я бачив гарні веселі сни… ” – і Венізар та Емайло вже тут як тут. Вони повитягають усіх демонів із-під ліжка і повикидають їх із вікон та з балконів на смітники. Ангели дуже люблять дітей і страшенно за ними сумують.
- Венізар та Емайло помітили Марту саме в ту мить, коли вона стрибнула з підвіконня донизу разом із білим ведмедем Соломоном.
- Дивися, – сказав Емайло, – куди це Марта летить?
- Я не знаю, куди вона летить, але коли ми її зараз не піймаємо, то вона заб’ється насмерть, – відповів Венізар, і друзі ринули на долину.
Ангели можуть рухатися у Всесвіті зі швидкістю думки, тому їм зовсім не важко за одну ніч побувати у всіх дітей Міста. Тепер вони схопили Марту і легенько опустили її на тротуар. Соломон випав з її рук, а Марта аж здивувалася, як це вона так м’яко приземлилася. Але довго дивуватися не було часу. Мартуся швидко підняла ведмедика і задерла голову, поглянувши на Каріатиду.
Я вже не нюня? – Сказала Марта і швидко рушила в напрямку проспекту Свободи, за яким починалися вулиці, що вели на Замкову Гору.
Вона радикальна… – сказав Атлант.
Так, дійсно… – Каріатида чомусь зітхнула.
Глава п’ятнадцята, в якій відбувається провокація

Святослав подзвонив до Оксани наступного дня:
- Ти під яким номером стоїш у списку групи?
- Здається, під десятим, а що?
- Тобі пощастило. Десять – це хороше число.
Чіча потім ще якийсь час телефонував до Святослава і ділився своїми намірами накласти на себе руки. Святослав його всіляко відмовляв, поки йому це не набридло, і він сказав: „Та випий вже, нарешті, свою трутку і не компостуй людям мізки”. Чіча прислухався лише до другої частини поради, і обрав життя.
Святослав розумів, що в Оксани є хлопець. А через півроку вони випадково зустрілися в університеті.
Там була така сцена. Святослав непомітно курив біля вікна в університетському коридорі і раптом побачив негра. Це був чорно-синій негр-студент із Руанди, який вчився на геологічному факультеті. Він йшов коридором і плакав. Святослав здивовано подивився на нього. Негр піймав його погляд і несподівано наблизився. Святослав відразу з цікавістю почав розглядати грубу пористу шкіру його обличчя. Він любив розглядати негрів зблизька. Голос чорного студента забринів, і він звернувся до Святослава на діалекті пивного бару „Трюндік”:
- Я закончу університет… Я поїду звідси… Но я всо жіття буду боротса с камунізмам! С етай краснай заразай!
„Провокація”, – подумав Святослав і роззирнувся. В кінці коридора він побачив Оксану. У червоній сукні, у червоних мештах.
Святослав кинув недопалок через вікно, сказав чорному „ну-ну” і повільно рушив до Оксани. Вона чекала на нього. Це була випадкова зустріч. Вони вийшли з універу і пішли парком Костюшка, пішли, пішли, вгору, вгору, потім зайшли аж на Артема, 23, до Святославового помешкання, і там в них вперше сталася порнографія. Дощ, що раптом вперіщив за вікном, все робив романтичним: і голі бежеві стіни його кімнати, і старий розкладений диван без подушок, покритий золотистим американським покривалом.
- Ти любиш мене? – Запитала Оксана. Святослав подумав і сказав:
- Не знаю.
Оксана притиснулася до нього і прошепотіла:
- Дякую…
Може вона подякувала за те, що він не збрехав? „Добре, що я не збрехав”, – подумав Святослав. Потім він ще подумав: коли вона так зраджує тому Зенону, то, напевно, буде зраджувати й мені. Не треба з нею зустрічатися.
Два роки Святослав уникав, чекав і боявся нової зустрічі. Вони знову зустрілися в університеті. Оксана працювала лаборантом на кафедрі новітньої історії і готувалася в аспірантуру, їхні стосунки чомусь завжди швидко досягали емоційного апогею і трагічної розв’язки. Тому були недовговічні.
Вони дуже скучили одне за одним. Пішли випити кави в студентський буфет. Не кави, а хорошої пародії на каву. Але ця зустріч знову пробудила в Святославові українського поета пророчницького типу. Святослав присвятив Оксані поезію….
Так дивно:
Погляд мій тебе торкнеться
І враз зникають, топляться, як з воску -
Моя іронія – стіна навколо мозку,
І скепсис – охоронець серця.
Цього разу вони зустрічалися два місяці. Це була велика любов, заради якої Святослав покинув Лєнку Грибаєдову, а потім кинув курити і почав нове життя.
Глава шістнадцята, в якій з’являється другорядний персонаж, якoго потім вбиває Святослав

Kopoлеву Гopy, з pyїнaми cтapовинного зaмку 6yлo видно з усіх куточків Міста. Mapтa знала, куди йти. Boна caмa 6yлa нa гopi oдин paз iз мамою і татом. 3 Kopoлeвoї гopи 6yлo видно їхній будинок. Не весь, а лише дах.
Капітан СБУ Сергій Ємець повертався зі святкування Дня Незалежності. Щоправда в його 4-му відділі святкувати почали ще вчора після обіду. Але Сергій трохи перебрав і пішов там до однієї „піаністки”. Тепер він повертався додому з почуттям вини, панічно придумуючи вірогідні пояснення для дружини. Раптом з-за рогу вибігла маленька дівчинка з довгим світлим волоссям. В руках вона тримала великого білого іграшкового чи то єнота, чи то ведмедя. Сергій дуже здивувався, бо годинник на ратуші щойно пробив чверть на другу ночі. Він навіть відкрив рота, щоб звернутися до дівчинки з вимогою пояснити, що вона тут робить в такий пізній час і де перебувають її опікуни. Але тут сталося щось незвичайне. Відразу за дівчинкою з-за рогу виплили двоє здоровенних мужиків. Вони були одягнені в яскраві кольорові шати. Від тих мужиків йшло світло. Це були Емайло й Велізар. Вони супроводжували Мартусю. Сергій витріщив на них очі і так і закляк з відкритим ротом. Ангели подивилися на зляканого Сергія і Емайло зробив те, що в цю мить робити було не слід – посміхнувся. Він зробив це мимоволі, щоб показати Сергієві, що вони не збираються заподіяти йому шкоди, але Сергій осліп. Ви знаєте, що коли ангел посміхається, то можна осліпнути. Тільки уві сні, коли очі закриті, можна дивитися на усміхненого ангела. В цьому випадку не пощастило Сергієві. Під ранок добрі люди привели сліпого і ще не зовсім тверезого Сергія додому. Його дружина Ірина не стулила повік вже дві ночі. Перелякалася, викликала швидку. Лікарі констатували легке алкогольне отруєння і втрату зору.
- Сергію, де ти був, що сталося? Запирувала Іра.
- Я побачив якийсь спалах, – сазав Сергій дружині і лікарям. Він спочатку боявся говорити про ангелів, бо йому б відразу поставили діагноз: „біла гарячка”.
Через три дні окуліст спецлікарні сказав Ірині, що в очах, судячи з усього полопалися якісь колбочки.
- Надій на відновлення зору дуже мало, – сказав лікар Сергієві.
Коли Сергій почув ці слова, йому стало так моторошно: як це так, він талановитий офіцер, про якого кажуть, що коли за справу береться Ємець, то справа буде розкрита; і от він – сліпий! Як це так раптом все зникло!? Як це можливо! За що? Але його попереджав один товариш, що в нього скляніють очі, коли він випиває. Тобто йому не можна було пити. І він стільки нагрішив.
Раптом Сергій гірко заплакав.
- Боже, прости мене грішного, Боже, прости мене…
Одним словом, Сергій почав молитися, покаявся перед дружиною в зраді і пообіцяв, що більше такого ніколи не зробить, і що алкоголю в рот не візьме. Все це в сльозах, з почуттям і причитаннями.
Разом зі сльозами з очей ніби випали дві луски, подібні на риб’ячі. І Сергій несподівано побачив обличчя дружини:
- Щойно Бог повернув мені зір. Я більше не п’ю.
З того часу він не пив вісім років. Зробив блискавичну кар’єру, став полковником СБУ, його перевели до Столиці. А потім він забув про Бога, вчинив содомський гріх, кинув дружину, запив і дуже швидко спився. Потім Святослав його випадково вбив.
Теж дивна історія.
Це сталося 7 листопада. Святослав тоді вже шість років, як розлучився з Оксаною і переїхав до Столиці. Він вийшов зі станції метро „Лісова”, побачив свій автобус № 66. Святослав поспішав і йому було конче необхідно сісти саме в цей автобус. Від виходу із метро до зупинки біло метрів із 60, але Святослав вирішив бігти. Він бачив тільки хвіст автобуса, і задні двері його вже були зачинені. Та на його щастя в одних із середніх дверей застряг п’яний Сергій Ємець і автобус не міг рушити з місця. Святослав підбіг до застряглого і почув уривок такої розмови.
- Цей автобус не їде на Райдужний, – запевняв Сергія якийсь опецькуватий повненький чоловічок, – вам потрібен зовсім інший автобус.
Але Сергій реагував на ці зауваги неадекватно, вперто намагаючись таки впхатися до автобуса.
Обурений Святослав схопив п’яного Сергія за комір, обережно виволік його з автобуса і швидко прослизнув до середини. Але водій не встиг зачинити двері за Святославом, і п’яничка знову застряг у дверях. Він був дуже сильно п’яний. Річ в тім, що офіцерів безпеки спеціально навчають пити і не п’яніти. Але Сергій після того гріха почав напиватися через силу, до повної втрати свідомості і так, що не міг зв’язати до купи не те що двох слів, а навіть двох букв. Падав просто на вулиці.
- Цей автобус не йде на Райдужний! – Заверещав Святослав і вперся рукою Сергію в груди. Але полковник Ємець міцно вхопився за поручень і не хотів залишати автобуса.
Протистояння явно затягувалося. „А може йому не потрібно на Райдужний, – подумав Святослав, – бо він це слово „райдужний” просто би не вимовив”. Але їхати в переповненому автобусі впритул із людиною, яка не в’яже двох(!) букв, Святослав не збирався. До того ж правила проїзду забороняють користуватися міським транспортом пасажирам у такому стані.
Раптом пасажири якось одностайно загомоніли. Святослав почув роздратований голос:
- Скільки можна стояти! Або туди, або сюди!
„Туди!” – Подумав Святослав, і сильно штовхнув полковника в груди. Той відірвався від поручнів, вилетів на дорогу, зробив два непевних кроки у бік тротуару, повалився вперед і з хряскотом заїхав головою в бордюр. З його голови вилетів фонтан якихось маленьких червоних частинок, серед яких, як здалося Святославові, були зуби і желевидні частини мозку.
Автобус рушив. Кілька десятків пасажирів, які стали свідками цієї жахливої сцени, заклякли, мов паралізовані. Святослав, який за мить перетворився на безжального вбивцю, мовчки дивився в подовгасте віконце дверей. Дерева миготіли перед його очима.
Першою тишу порушила сердешна жіночка з величезними чи то грудьми, чи то животом:
- Хіба ж можна так з людьми… І головою… – Святослав мовчав.
- Хіба ж можна ото отак, люди!
Тут же спалахнуло ціле пасажирське ток-шоу, яке в різних формах почало безконтрольно висловлюватися з приводу цього негідного вчинку.
Святослав продовжував мовчки дивився у вікно.
- Це його би так головою… – Запропонував якийсь, як здалося Святославові, неджентльмен. Публіка сприйняла цю пропозицію з певним ентузіазмом. І тут несподівано подали голос прихильники Святославових жорстких засобів.
- Я тебе щас головою, козел! – сказав молодий хлопчина, який сидів біля вікна.
- Шо?!!
- Ти шо годину хотів стояти з тою „сливкою” в дверях? Заглохни вже!
- Шо, заглохни?!!!
Публіка відразу поділилася на дві частини і почалася жвава дискусія, яка швидко наближалася до фізичної розв’язки.
Святослав мовчав. Пристрасті набули такої сили, що автобус захитався. Що робити? Несподівано Святослав повернувся обличчям до салону і голосно звернувся до присутніх на місцевому Шулявсько-Подільскьому діалекті:
- Карочє!!!
Публіка затихла і здивовано повернулася до цинічного злочинця. Святослав продовжив:
- Висновок один: водка – зло!
Ще мить народ мовчки кліпав очима, осмислюючи цю історичну епохальну фразу, яка злетіла з уст вбивці. І раптом всі якось в один голос видихнули:
-Да-а…
На ще якусь мить запанувала тиша. Сердобольна жіночка материнського виду голосно зідхнула і почала знову:
- Ой, в мене сусідка алкоголічка… 30 років … двоє діточок… Хай Господь милує!.. Забрали її лічиться, діточок в інтернат здали, бо чоловік же тож алкоголік…
- А в мене сусід напився і зарізав жінку й зятя, а на другий день сам повішався….
- Та шо там зарізав, он одного посадили, так він свою трирічну дочку п’яний ізнасилував… Трирічну дитину!!!
Тема пішла.
„Так ось, виявляється, в чому секрет всенародної єдності, – подумав Святослав, – треба тільки щоб люди зрозуміли, що водка – зло!”
Глава сімнадцята, в якій Марта зустічає Коня

- Ой! – Вигукнула Марта.
Просто перед собою вона побачила величезну конячу голову. Від Мартиного зойку голова повільно розплющила праве, а потім і ліве око. Це був здоровенний сірий в яблуках кінь з густою короткою білою гривою. Кінь стояв у підпрузі, запряжений у старовинний зелений кабріолет. Вдень у місті за п’ять гривень на кабріолеті міг покататися кожен бажаючий. Ніхто не знав, що це був саме той кабріолет, на якому колись Іван Франко катався з Вернікою. Хоча на сто відсотків, звичайно, ніхто цього не може гарантувати.
Розплющивши свої бульки, Кінь спочатку глянув на Мартусю, подивився ліворуч, а потім праворуч. Побачивши, що нікого поряд немає він звернувся до Марти:
- Ти шо ненормальна, так кричати? Ти шо не бачиш, шо тварина спить? Кінь два рази виклично кліпнув своїми бульками.
- Хто спить? – Запитала Марта, тамуючи подих.
- Я сплю, – відповів кінь.
- Навстоячки? – Здивувалася дівчинка.
- А як ще, цікаво, можна спати? – Обурився кінь. – А ти чого вештаєшся по ночах?
- Я йду у Високий Замок до королевича Лева. У нього сьогодні ніч народження. Ось, я несу йому подарунок.
Марта показала коневі Соломона.
- Шо то таке?
- Ведмідь. Кінь скривився.
- Могла би щось краще знайти на подарунок, – промовив він, – від ведмедів ніякої користі. Мені моя баба розповідала, як колись в нашому селі з лісу вийшло дві ведмедиці і роздерли насмерть сорок дві дитини. От така користь від тих ведмедів. Марта жахнулася від почутого.
- Це не справжній ведмідь, – сказала вона, – це іграшковий. Щоб бавитися із ним. Можна з ним спати.
- Спати? – Перепитав кінь, – ну-ну. Це не для мене.
- Звичайно, що не для тебе. Це для маленьких дітей. Кінь зітхнув:
- Добре маленьким дітям, – сказав він, – годують ні за що. Все найкраще їм віддають. Пироги такі смачні, такі солодкі. Мого сусіда Васю так загодовують, що він пироги ховає за пазуху і приносить мені, щоб я йому допоміг їх з’їсти. Дітей так годують, щоб вони виросли і годували стареньких батьків. Але вони батьків годують вже не так, а от своїх дітей – так само, як колись годували Їх.
- Ти просто не знаєш, – заперечила Марта. – Дітьми бути дуже важко. Ти був коли-небудь чемним, хоча б один день?
- Чемним? А як це?
- Ну, слухаєш дорослих, не вередуєш, їси все що тобі дадуть.
- Я так і роблю. Хіба це так важко?
- Дуже важко. В мене ніяк не виходить.
- А тобі не допомагає, коли тебе нагайкою пару разів влуплять?
- Нагайкою? – Здивувалася Марта, – Ти що! Маленьких дітей бити не можна, запитай в мого тата! Дітям можна тільки пояснювати спокійно. Ти таке скажеш дурне, нагайкою бити…
- А мені господар як вріже раз нагайкою, то відразу так стає легко бути чемним, – сказав кінь.
„Це просто жахливо” – подумала Марта. Раптом вона згадала про Блакитну Перлину.
- Конику, а ти чув коли-небудь про Блакитну Перлину? Кінь поглянув на Марту і виразно кліпнув:
- Ну, і-і…?
- Розумієш, для того щоб зняти закляття з королевича, потрібна Перлина. Хтось мусить подаруваити йому цю Перлину в ніч його народження. Тоді він зможе покинути царство Пітьми.
- Який дурень подарує комусь Блакитну Перлину? Коли вже хтось її й знайшов, то напевно ти вже в нього ту Перлину зубами не вирвеш. Це ж не відро вівса. Колись мені розповідала баба, що в далеких азійських степах, де гуляють табуни моїх пращурів тарпанів і росте вічнозелена трава, можна знайти Блакитну Перлину. Той, хто знаходить її, забуває про голод. Там, де є Перлина – завжди повно запашного сіна і конюшини. Жуй, скільки заманеться! І так все життя. Не дарма кажуть, що Блакитна Перлина приносить щастя. – Але навіщо королевичу стільки сіна? – Здивувался Марта. Кінь поглянув на неї з жалем.
- Та якби я знав, де знайти Блакитну Перлину, то я б тут з тобою серед ночі не розмовляв. Та я б возлежав на копиці альпійського сіна із арабською кобилкою в теплій стайні із кондиціонером і слухав веселих пісень у стилі кантрі.
Коня понесло, його очі загорілися. Марта зрозуміла, що він говорить щось не те.
- Я мушу вже йти, до побачення! – Сказала вона, повернулася і побіга далі. Кінь завмер із відкритим ротом і лише повернув голову, проводжаючи поглядом маленьку дівчинку.
„Сфокусуйся на пріорітетах”, – згадала Марта татові слова, яких вона ніколи не могла зрозуміти до кінця. Але зараз вона відчула, що ці слова якраз підходять до цієї ситуації.
Глава вісімнадцята, в якій з’являються реальні чорти

В цей час Емайло і Велізар сиділи на бильцях балкону другого поверху. Вони чули всю розмову Марти із Конем.
- Вона йде до королевича Лева і шукає Блакитну Перлину, – сказав Велізар
- Невже їй вдасться зняти закляття, Велізаре?
- Не знаю, – відповів ангел і додав, – поки що вона перша, хто намагається це зробити.
Ангели перезирнулися. Вони хотіли і могли допомогти Мартусі. Але зараз все залежало від дівчинки: для того, щоб ангели могли допомагати у житті людини, не можна панікувати і жахатися. Потрібно молитися. Але дуже часто люди забувають про молитву, особливо в найвідповідальніші моменти. Вони починають звинувачувати обставини і одне одного, втрачають самоконтроль. І зараз ангели подумали саме про це: чи зможе Марта витримати все до кінця, адже її попереду чекали серйозні випробування. Ангели знали також і те, що Бог ніколи не допустить, щоб випробування були понад сили людині, але тим, хто бореться до кінця, Він завжди дає перемогу.
- Я злітаю до небесної скарбниці і візьму Перлину, – сказав Велізар.
Емайло кивнув.
Велізар полетів і вибрав найгарнішу Перлину. Вона була завбільшки з голубине яйце, і коли піднести її до очей, то крізь неї можна було побачити золоті стіни і яскраві сади Небесного Міста.
Велізар повернувся і знову сів поряд із Емайлом. Його подорож тривала усього півсекунди, оскільки ви пам’ятаєте, що ангели пересуваються зі швидкістю думки. Коли б спостерігати за ними збоку, то це виглядало так: Велізар зник і за мить з’явився із Перлиною в руці.
- Тільки б вона дійшла, – промовив Емайло. Раптом обличчя його стало суворим, – ти чуєш Велізаре.
В повітрі запахло гнилим. Велізар теж відчув цей сморід. Друзі дуже добре знали цей запах. Так смерділи злі духи Попирхло і Швинь. Це були духи боягузтва і сумнівів. Це були старі вороги Емайла та Велізара. Вони примушували людей боятися і вагатися, і коли ви починаєте якусь нову важливу справу, то знайте, що Швинь і Попирхло вже тут як тут. Вони підлетять до ваших вух і почнуть так переконливо шепотіти. Кожний знає їхні голоси.
- І тобі то треба? Тобі шо – більше за всіх треба? Ти бачиш – всі проти тебе? – Шепотів Попирхло.
- В тебе нічого не вийде! Ти не зможеш! З тебе будуть сміятися! Тебе вб’ють! – Це улюблені фрази Швиня.
Коли б ви знали, скільки великих справ поховали ці два злі духи і скільки талановитих людей втратили свої таланти, підкорившись їх підлим вмовлянням. Потім ці люди спиваються, впадають в розпусту, починають вживати наркотики. Ті, хто прислухається до голосів Швиня та Попирхла, не можуть закінчити жодної розпочатої справи.
Глава дев’тнадцята, в якій Святослава звинувачено в диверсії

Святослав сидів на власній закуреній кухні, курив свою останню сигарету і думав про своє осяяне великим коханням нове життя. За вікном починався сірий класичний світанок із дрібним дощиком. Поряд зі Святославом на підлозі у зеленому пластмасовому відрі стояв величезний букет рожевих, червоних, чайних і жовтих троянд. Святослав нарізав їх сьогодні вночі на клумбі перед видавництвом „Вільна Україна”. Цей подвиг він здійснив заради коханої. Троянди були класичними – з краплинами води на пелюстках і листочках. Їм, напевно, не дуже подобалося тут, на кухні, в сигаретному димі, тому Святослав намагався видихати дим просто у відкриту кватирку, що в нього не дуже виходило, оскільки він сидів за три метри від вікна.
Дзвінок у двері. Серце Святослава мало не висмикнулося з грудей. Хто це? Сьома ранку! Святослав викинув недопалок у вікно. Це могла бути тільки його кохана Оксана, яка вирішила зробити йому сюрприз! І він їй теж приготував сюрприз – неймовірні класичні троянди. Святослав непевними кроками наблизився до дверей і, ледь стримуючи дрижання рук, відчинив їх.
За дверима стояв начальник їхнього житлового кооперативу військовий пенсіонер Кононенко Петро Матвійович. Не питаючи дозволу, Кононенко штовхнув животом двері і відтиснувши вбік Святослава зайшов до помешкання.
- В чому справа? – Запитав Святослав хриплим від хвилювання голосом.
- Ти забив каналізацію! – Обуреним голосом повідомив Кононенко. – Ти кинув тряпку в унітаз? Кононенко діловито оглядав Святославову однокімнатну квартиру. Відкрив двері до туалету і зазирнув туди.
- Яку каналізацію? Який унітаз? – Розгублено перепитав Святослав, підсвідомо розуміючи, що відкрутитися все одно не вдасться.
- А це шо? Ящичок для бумажок?
Кононенко з презирством показав пальцем на картонну коробочку від термоса, що стояла просто біля дверей у тулалеті. В коробці лежало кілька використаних шматків туалетного паперу. Оскільки ця коробочка слугувала Святославові за „ящичок для бумажок”, то Святослав відповів:
- Так.
Весь величезний життєвий досвід Кононенка переконував його, що такі люди, як Святослав, в принципі не можуть мати „ящичків для бумажок”, а тому завжди кидають „бумажки” в унітаз, постійно забиваючи останній. Тут же, зіткнувшись із непізнаним для себе явищем, Кононенко на хвилю завмер і здійснив спробу осягнути неосяжне.
- Скажи мені, – нарешті промовив Кононенко, – а нашо ти тряпку в унітаз кинув?
- Я не кидав!
- А хто? – Здивувався Кононенко.
- Ну як? Адже є дев’ять поверхів в будинку! Чому саме я? – Пояснив Святослав.
- Інші кажуть, шо вони не кидали. Значить ти, – начальника кооперативу починали дратувати підлі намагання Святослава зруйнувати його стрункі логічні побудови. Потім він відкрив двері ванної кімнати і зазирнув туди.
- Сусіди бачили в тебе ту тряпку, коли ти їх затопив і збирав нею воду в туалеті! – Кононенко намагався приперти Святослава до стіни. – А потім кинув її в унітаз! Тепер будеш платити за виклик слюсарів.
Святославові стало недобре. Знову доведеться платити. Чому завжди винен саме він? З останньою надією він запитав.
- А де є та шмата?
- У підвалі, – сказав Кононенко, – слюсарі ледве витяти її із труби.
- А можна на неї подивитися?
- Пішли, подивимося…
Святослав сподівався, що йому все ж вдасться ідентифікувати власну шмату і відрізнити її від чужої. „Коли я встиг запхати до унітазу ту шмату?” – Дивувався він.
Святослав із Кононенком спустилися в підвал. Тут було вогко і тепло. Кононенко підвів Святослава до коліна труби, звідки слюсарі витяти шмату. Тут же на одному із трубних вигинів та шмата і лежала. Вона вже засохла і набрала форми труби (півциліндра). Коли Святослав побачив її, хвиля праведного обурення охопила його. Він підняв шмату двома пальцями і показав Кононенкові. Це були величезні жіночі труси-панталони. Гігантських розмірів.Святослав мовчки стояв перед Кононенком, демонструючи йому річ, яка мала походження явно не холостяцьке. Потім кинув шмату на трубу і, не промовивши ні слова, пішов нагору. Полегшення.
Ось і його троянди. Так і стоять у зеленому відрі на кухні. Але вони вже не класичні – без краплин роси на пелюстках. З вікна долинав шум автомобільних коліс по мокрому асфальті.
„Треба закурити ще одну останню сигарету”, – подумав Святослав.
Глава двадцята, в якій Марта зустрічає Пса

Мартуся якраз пробігала повз 23-й будинок по вулиці Братів Рогатинців, і раптом із брами вистрибнула чорна кудлата суміш різеншнауцера і мальтійської болонки. Ця собача суміш кинулася до Марти і грізно загарчала.
- Що у вас трапилося? – Здивовано запитала Марта.
Пес на мить замовк від несподіванки, потім гавкнув і заговорив по-людськи:
- Ти шо, така крута, да?
- Перепрошую?
- Ти чого не тікаєш, га? – Перебив її Пес.
- А куди?
- Не куди, а від кого? От нерозумна істото! Коли на тебе кидається злий пес, то що потрібно робити? Правильно: Ті – ка…
- Ти. Тікати? Тік – так, – Мартуся спробувала пожартували, зробивши наголос на першому складі.
- Хватіт! – Закричав пес, – чуєш, хватіт! Я – різеншнауцер, а не хтось тобі!
- Песику, не хвилюйся так сильно. Коли треба тікати, то я зараз втечу. Ось, бачиш, я вже тікаю, -Марта зробила кілька кроків назад.
- Мені вже нічого не треба, – ображено промовив пес, відвернувся від Марти, ліг на тротуар і поклав голову на лапи. Мартусі чомусь стало його шкода. Вона підійшла до Пса і погладила його по голові.
- Ти такий смішний, – сказала дівчинка, – чого ти засмучуєшся? Пес перекотив на неї свої великі сизі очі і сказав:
- Якби ти знала, як це страшно – бути смішним.
- Але ж ти такий милий.
Пес зітхнув:
- Чому я не стаффордширський тер’єр, або не бультер’єр. Які ж вони щасливі! Їх усі бояться, навіть їхні власні господарі.
- Але ж це жахливо, коли тебе усі бояться! – Здивувалася Марта. Пес знову поглянув на Марту і знову голосно зітхнув:
- Дурне ти дурне, – сказав він, – про що з тобою говорити.
В цей час вдарив годинник на ратуші. Чотири маленьких удари і три великих. Це означало, що вже третя година ночі.
- Між іншим, що ти тут вночі робиш? – Запитав пес. – Ти що – бомж?
- Ні, я не бомж. Я йду до Високого Замку на ніч народження королевича Лева. Ось, несу подарунок. – Марта показала Соломона. Пес скривився, – Але мені потрібна Блакитна Перлина, щоб зняти закляття старого чаклуна. Ти не знаєш, часом, де її знайти?
- Шоо? – Здивувався Пес. – Та коли ти знайдеш Блакитну Перлину, ти станеш страшнішою за бультер’єра! Ти зможеш перегризти бетонну балку і ганяти всю верхню Братів Рогатинців і нижнюБратів Рогатинців. Ех, коли б я знав, де знайти мені ту Блакитну Перлину, то я б тебе поставив на місце в два щоти! Ти би вже тікала, куди очі бачуть…
„Це щось не те. – Подумала Марта. – Напевно, пес говорить про якусь іншу Перлину.”
Марта уявила себе у нарядній вишневій суконочці і з бетонною балкою в роті. Вона відчула як пісок і каміння скрегочуть на її зубах (й стало так недобре).
Глава двадцять перша, в якій Святослав поповнює український лексикон

Остаточно кинув палити Святослав тієї ж ночі, після ось якого випадку.
Була третя година ночі. Важко зітхнувши, Святослав відірвався від унітазу, обережно звівся на ноги і потягнувся до рожевого рулона чудового туалетного паперу. Смикнувши, він з гордістю зазначив про себе, що його ноги не затерпли. За довгі роки свого життя Святослав навчився годинами сидіти на унітазі, ледь помітно змінюючи центр ваги свого тіла і вберігаючи таким чином нижні кінцівки від затерпання.
Цього разу виснажливе читання хорошого англійського детектива тривало лише дві з половиною години. Святослав кинув погляд на подряпаний циферблат старого, але надійного, електронного годинника і скрушно захитав головою: „Так і пряма кишка може випасти”. Святослав вирішив надалі більше зважати на власне здоров’я.
Підтягнувши барвисті коричнево-рожеві майтки волинського виробництва, Святослав відчинив двері туалету і від побаченого закляк на порозі… Просто під його ногами лежала сигарета.
Зчастішого, йдучи до клозету, Святослав брав із собою все паливне приладдя, як от: сигарети, сірники. Набита недопалками банка з-під львівської кави, яка слугувала за попільничку, завжди стояла (і, як Святослав сподівався, стоятиме) в клозеті. Але цього разу, заглибившись у важкі роздуми над політичною долею України, Святослав прихопив детектив, а сигарети і сірники забув у кухні на столі. Перебуваючи в клозеті, Святослав чув, що його кішка Цемент занадто активно товчеться на кухні. Святослав навіть вигукнув їй декілька пересторог, хоча й не був певний, що його перестороги є достатньо вагомим засобом впливу на таку кішку, як Цемент.
Побачивши сигарету на підлозі перед дверима, Святослав про все здогадався. Страшні картини постали перед його вразливою уявою. Він рвучко нахилився, схопив сигарету і припав до неї очима. Його здогади фатально підтверджувалися: сигарета по всій своїй довжині була вкрита десятками маленьких дірочок. Тонкий папір був безжально здурхшлякований котячими кігтями (якщо Цемент після того, що сталося, ще можна назвати котом), що робило сигарету абсолютно непридатною до паління.
Святослав кинувся на кухню. Так і є: на столі ні сигарет, ні сірників. Святослав рвучко упав на коліна і швидко поповз по периметру кухні, зазираючи під стіл, під креденс. Всюди порожньо?
З коридору почувся тихий гуркіт, який нагадував падіння кота із вішака. Святослав повернув голову і побачив, що на порозі кухні стоїть Цемент, пухнасто вихиляючись спросоння. Коли б Святослав дістав зараз із холодильника величезний шматок неіснуючого м’яса і дав би його Цементу, то вона б стовідсотково з’їла це м’ясо. „В неї немає совісті”, – подумав Святослав. І він раптом так чітко зрозумів, що у котів немає мук сумління, бо вони ніколи не роблять нічого проти своєї суті. „Вони не можуть шкодувати про вчинене, – думав він, – вони не можуть грішити. І, взагалі, вони якісь цілісні істоти, на відміну від нас, людей”.
Святослав, не встаючи з колін, поманив Цемент пальцем і сказав:
- Цемент, йди-но, будь ласка, сюди.
Цемент зробила вигляд, що вона не розуміє по-людськи, оскільки вона просто кішка. І не ворухнулася. Святослав, ледь стримуючи гнів, звівся на ноги і схопив Цемент за шкірку. Він підняв її на висоту півтора метри від рівня підлоги. Цемент повисла ковбаскою, звісивши всі кінцівки вздовж свого нахабного тулуба. Її голова елегантно схилилася набік. Так вона сподівалася розжалобити Святослава.
- Де ти поділа сигарети, питаю? – У його голосі пробриніли металічні нотки. – Не кажучи вже про… спічки!
Те, що Святослав щойно сказав, було просто жахливо! Цемент своїми діями довела його до такого стану, що він вжив жахливий, потворний, неприпустимий русизм! СПІЧКИ! Як це слово могло вийти з його уст? Хіба не краще смерть?
Але, о диво, замість того, щоб засмутитись, Святослав раптом відчув, що його охопила незрозуміла радість. Сильна радість! Невимовна радість! Не радість, а …лікованіє!
О, що це! Що це було?! Звідки ці русизми? Ця дикість?
Святослав розімкнув пальці, і Цемент важким пухнастим мішком гримнулась об підлогу.
Святослав кинувся до кімнати і дрижачими руками потягнувся до словників. Витяг перший том російсько-українського словника і поринув у пошуки українського відповідника цьому вогнебурхливому, цеглоподібному лікованію.
Переклад його просто добив: радість, радощі, радіння. Та чи вони подуріли там?! Яке радіння?!
Та тут посто шаління! Негайно потрібно знайти і ввести до українського лексикону, щось відповідне цьому станові.
„Ліковання”. Ні, це мало не „лікування”. Не годиться. „Шал” – це більш точно, але інше
забарвлення. Може „радошал”. Радошаліти, радошіти. Не те що б ідеально, але може бути.
„Може, пізніше на свіжу голову придумаю щось краще, а зараз вже треба лягати спати”, – подумав Святослав.
І, не довго думаючи, він увів до українського лексикону зрозуміле і рідне кожному українцеві слово „радошал”.
Він ще знайшов сірники і спробував покурити діряву сигарету, затикаючи дірки пальцями, як вівчар на сопілці. Але нічого не вийшло. Після радошалу він не палив два місяці.
Глава двадцять друга, в якій події відбуваються уві сні

Якось Оксана випадково потрапила до Святославового сну. Святослав сказав їй:
- Привіт.
Він намагався говорити просто, ніби він знав її три роки. Але він дуже хвилювався.
- Ой! – Здивувалася Оксана, – Ти хто?
- Я чекав цього запитання! – Відповів Святослав, але вона не зрозуміла його гумору. Тоді він сказав:
- Я казковий герой твого сну. Я можу виконати усі твої бажання! Його голос пролунав неприродньо. Він так хотів справити на неї враження. Тепер голос зрадив його. Він відчув, що ризик пошитися в дурні зростав із кожним його словом. Вона не повірила йому. Через його тупувато-жартівливий тон вона сприйняла все це як нерозумну гру, хоча це не була гра. Ситуація виходила із під будь-чийого контролю.
- Хіба ти чарівник? – Запитала Оксана, аби щось сказати.
- А хіба, щоб виконати твої бажання, потрібно бути чарівником? – Запитав Святослав, замість відповіді, і спробував хитро примружитися.
- Бажано, – відповіла Оксана, і Святослав констатував про себе, що ця фраза виявляє в ній почуття гумору. Він засміявся, як ідіот, і спробував обняти її. Вона не поворухнулася. Святослав обхопив її збоку за плечі, намагаючись не торкатися грудей, бо найменший натяк на секс міг усе зіпсувати. Їхні скроні дотикнулися. Оксана швидко повернула до нього голову і втягнула носом повітря. Здаєтсья, тепер вона впізнала Святослава.
- Ти пахнеш медом і осіннім димом, – її голос ніби трохи пом’якшав.
За своєю звичкою вона почала опановувати розмову. „Це дуже романтично!”, – хотів
відповісти Святослав, але вчасно стримався. Він сказав:
- Я знаю про тебе все і можу виконати усі твої бажання.
Оксана повела плечима, вириваючись зі Святославових дружніх і нееротичних обіймів.
- Що ти знаєш?
Вона насторожено дивилася в його очі.
- Майже все.
- Може, ти знаєш, які у мене бажання?
- Знаю, – відповів він і додав, – і виконати їх можна лише тут – у сні.
Оксана подивилася ліворуч, потім роззирнулася навколо і почала оглядати себе, а потім Святослава. Він був у оранжевих джінсах „ellow” і білій шовковій сорочці. Вона уважно придивилася до його темно-зелених макасинів з білими підошвами і перепитала:
- Хіба це сон?
- Подивися навколо, – сказав Святослав, – хіба в реальному житті бувають такі незвичайні міста, як це?
В місті його сну не було нічого зайвого. Вони стояли на широкій вулиці, хаотично всіяній усіх відтінків жовтими, оранжевими, зеленими, червоними та фіолетовими деревами. Дерева світилися у ніжному промінні світанкового сонця. Хоча сонця ніякого не було – просто таке освітлення, а ля світанок. На деревах росли невидані плоди: величезні мандаринові, мангові, малинові, суничні, трускавкові плоди дивних форм повні чистого соку. Вулицею, вимощеною білими мармуровими плитками із опаловими і малахітовими візерунками, йшло кілька пухнастих котів. З лівого боку в них було більше хутра, ніж з правого. Між іншим, коти саме тому й ходять завжди лівим боком до півночі.
Була осінь. Небо чисте і синє. Такого неба в житті не існує. Прозоре повітря пахло морем і осіннім листям. Вздовж вулиці стояли будинки. Це були фантастичні палаци, зроблені із величезних кольорових дорогоцінних каменів і перлин, із бурштиновими рамами вікон, шибами із гірського кришталю і дахами з дорогоцінних металів. Оксана зачудовано дивилася на прозорий золотаво-зелений хризолітовий палац із срібним дахом, біля якого вони стояли. Це був Святославів палац. Тут всі палаци були його. Святослав був упевнений, що вона таких ще не бачила ніколи, бо таких у світі не існує. Вона мусила повірити, що це сон.
Оксана була дальтоніком. Вона бачила цей сон, як завжди – лише у відтінках сірого і бурого, за насиченістю і фактурою поверхні визначаючи колір.
- Не можу повірити, – мовила Оксана, – я настільки реально себе відчуваю. – Ми завжди відчуваємо лише те, що дається нам у відчуття, – сказав Святослав.
- А що людей тут немає? – Оксана подивилася на нього своїми хризолітовими дальтонічними очима. Вона дивилася в його очі так твердо, як навчилася дивитись після того ганебного листа з освіченням в коханні, який вона написала йому в армію. В його сні на той час не було нічого холоднішого за її погляд.
Святослав посміхнувся:
- За людей не скажу, але тут є унікальні коти. Вони ходять лівим боком до Півночі!
Він хотів, щоб вона трохи відтанула, розслабилася. Але коти її чомусь не зацікавили. Вона подивилася на нього трохи роздратовано і сказала:
- Ти кажеш, що можеш виконати всі мої бажання?
- В принципі, так, – відповів Святослав і подумав, що йому не варто було говорити оте „всі”. Але без „всі” фраза втрачала всю свою стрункість, красу, та й, зрештою, смисл. Ну як треба було сказати: „… я можу виконати твої бажання…”, чи „… я можу виконати деякі твої бажання…”?
- А ти можеш мене задовільнити? – Запитала Оксана.
Святослав відвів очі, а потім знову спробував дивитися прямо на Оксану.
- Що ти маєш на увазі? – Запитав він.
Вона розчаровано повернула голову і закотила очі вгору.
- Все ясно…
Святослав зрозумів, що він зробив дурницю. Він взагалі робив дурницю за дурницею, постійно її перепитуючи. Він примушував її шукати якісь відповіді, і від того вона не могла позбутися свого постійного напруження. Помилка!
„Зрештою, без неї тут теж було зовсім непогано…” – почав думати Святослав, але відразу ж відігнав цю капітулянську думку.
„Що ж робити? Боже, підкажи мені, що б Ти робив на моєму місці!” – Це була молитва. Якраз вчасно. Святослав згадав про Бога, підняв підборіддя і відвів назад потилицю:
- Ходімо, я тобі дещо покажу! – Сказав він голосно і, почувши власний голос, посміхнувся. Від того, що Святославова голова і шия набули такого положення, його голос пролунав низько і впевнено.
Оксана швидко і здивовано повернулася до нього, ніби не вірячи своїм нещасним органам чуття:
- Куди? – Запитала вона, і очі її широко розкрилися.
Святослав лише посміхався. Він дивився глибоко їй в очі і посміхався. Це було найважче, дивитися просто в очі. І найважливіше. „Я люблю її! Люблю, люблю, люблю, люблю, люблю, люблю…” – повторював він про себе. „Полюби її так, як я полюбив тебе” – Ісус Христос дійсно був справжнім Сином Бога і ніс Його сутність. „Люби її як самого себе, як частинку себе. Бо вона – це ти”. „Я буду любити її, з усієї сили,” – вирішав Святослав.
Святослав відчув, що всі його думки в плані сексу раптом зчезли, наче повиривані гнилі зуби. Він узяв Оксану за руку і ніжно потягнув за собою. Вона зробила кілька кроків і зупинилася:
- Куди ти мене тягнеш?
Вона перевіряла, чи він не кине її. Святослав повернувся і подивився на неї. Він дивився їй в очі, постійно повторюючи про себе: „Я люблю тебе, люблю тебе, люблю тебе…”
- Я покажу тобі щось казкове, чого ти ще не бачила ніколи… Хочеш?
Була пауза. Оксана ніби по складах читала щось в його очах, ворушачи губами. І раптом видихнула:
- Хочу… – і Святослав помітив, як її обличчя відразу зробилося надзвичано гарним. Його це так вразило, що він аж вигукнув від несподіванки:
- Яка ж ти гарна! Це якесь чудо! Яка ж ти гарна!
Тієї ж миті Оксана стала ще гарнішою. Бо коли любиш людину, то вона стає все гарнішою та гарнішою.
- Ти щойно стала ще гарнішою! Я такого ще в житті не бачив! Ого! Оксана на очах перетворювалася на казкову красуню.
- Святославе! Що ти там бачиш! Що ти бачиш? Де тут дзеркало!
Оксана поглянула на чудовий заокруглений, як хмарка, палац із рожевого гранату, оздоблений золотими щитами, інкрустованими тонким орнаментом у вигляді смарагдового пальмового листя. Золото було, як чисте скло.
- Що це? – Оксана завмерла, зупинивши погляд на палаці.
- Це мій палац. До речі, ті золоті щити – як люстерка. Ти можеш подивитися в них. Ходімо!
- Я ніколи не бачила таких кольорів!
Це з її очей випали невидимі світлофільтри, які налипають на очі людей від ненависті, заздрості і злоби. Святослав колись теж був дальтоніком. Сьогодні кольори його сну вже не вражали його, як раніше, бо він почав звикати до нього. Коли ти ні з ким не ділишся своїм раєм, цей законсервований рай перетворюється в пекло. Тепер Святослав раптом знову побачив все як тоді, коли вперше опинився тут. Він почав дивитися на світ Оксаниними очима.
Тримаючись за руки, вони пішли по травяному килимі до палацу. Кожна квітка на цьому газоні була такою гарною і пахла так особливо і ніжно, що навіть земна фіалка не могла зрівнятися із будь-якою з них.
- Які квіти… – Оксана, виявляється, не могла відчувати запахів. А про мед і осінній дим вона прочитала в якомусь болгарському детективі. І саме в цю мить в неї раптом відкрилася здатність відчувати запахи.
Святослав і Оксана підійшли до свого відображення в золотих щитах і кришталевих дверях палацу. Оксана була одягнена в ніжну зелену кребдишинову сукню, на якій золотими нитками були вишиті хризантеми, а срібними – троянди. Пишна спідниця до колін виблискувала перлами і веселковими діамантами.- Невже таке буває… – прошепотіла Оксана, вражена побаченим, – я мріяла саме про таку сукню! Святославе…
Їй повернулася пам’ять, – вона згадала його ім’я.
Святослав щасливо посміхнувся, підняв догори очі і вдихнув це п’янке повітря свого сну.
В справжньому синьому небі Святославового сну з’явилися прекрасні сріблясті лебеді. Хоча, сказати прекрасні – це не сказати нічого.
Святослав тримав Оксану за руку. „Я люблю тебе, я люблю тебе, я люблю тебе…-повторював він про себе. – Яка ж вона чудова! Як же я люблю її!” Святослав раптом зрозумів, що дійсно любить її. Це була любов.
Вони пішли вулицею, бруківкою з білого і голубого мармуру. Каблуки її перламутрових мештів дзвінко цокали в прозорому повітрі міста Святославового сну. Вони йшли вздовж сяючих рубінових, аметистових, сапфірових, гранатових, смарагдових, топазових палаців туди, де вулиця йшла під ухил, і просто перед ними відкривалися величні кедри на яскравому жовтому піску, лазурове море і казкове небесне пано, виткане із ніжно-рожевих, зелених, сірих і яскравих оранжевих та фіолетових хмарин.
- Я люблю тебе! – Сказав Святослав.
- Це дійсно сон? – Запитала Оксана, і сльози покотилися з її очей.
- Так, але з нього неможливо прокинутися і повернутися назад в життя…
- Правда?
- Так. Для них ми померли, – сказав Святослав.
- Ми померли?!!! – Сльози бризнули з її очей, і вона відчула ніби хтось сильною і ніжною рукою виймає із її серця чавунні гранчасті цвяхи, – О-о- о, а-а-а-а-а-а-а!!! Боже, що це?!!
Вона відірвалася від мармурової бруківки і повисла в повітрі, тримаючись за Святославову руку.
Вона сміялась так щасливо, як дуже маленька дитина.
- Я можу літати!!! Я лечу!!! – Кричала Оксана і сміялася.
- Ну, звичайно!!! Це ж сон! – Вигукнув Святослав, і тієї ж миті Оксана потягнула його догори так, що він знявся в повітря метрів на двадцять, прихопивши її з собою.
- А-а-ах! – Оксані аж перебило подих.
- Летимо?
- Ага… – Оксана наблизилася до Святослава і обхопила його руками. Вони висіли в повітрі над золотими і срібними дахами палаців і кольоровими деревами міста його сну. Навколо міста з одного боку височіли хребти прекрасних гір, зелених і сніжно білих, а з другого виблискувало море. Деякі гори виростали просто з моря, утворюючи казкові затоки і протоки.
- Знаєш… Я чомусь була впевнена, що буду літати!
- Ну, це ж очевидно, – відповів Святослав.
Глава тринадцята, в якій даремно витрачається багато часу

Святослав стояв на балконі і палив. Недобре, що він почав палити саме тоді, коли Оксана від нього пішла. Такий збіг, хоч і був випадковим, але комусь міг свідчити про його слабкодухість. Не варто було знову починати, бо як це він так: кинув палити, коли вони зустрілись, і почав, коли вона пішла.
На душі в нього було так, ніби якась свійська худоба справила туди свою велику фізіологічну потребу. Він подумав, що вже давно хотів був запалити. Дійсно, він давно хотів палити. Можливо вони й розійшлися саме тому, що він хотів палити. Раптом у його голові промайнула швидка думка: вирішив почати палити – довелося розійтися з Оксаною. Вона й пішла. Він стояв на балконі, палив і посміхався. О, він!
Через кілька днів зазнала фіаско його спроба знайти у своїй шафі новенькі, ще не розпаковані сірійські (виробництва Сірії) майтки (труси). Тоді Святослав не надав цьому великого значення, оскільки майтки просто не могли зникнути. Десь видно лежать в шафі, просто треба буде уважніше їх пошукати. Ці майтаси Святославові дуже подобалися: білі, м’ягенькі, із червоною і чорною смужкою на гумці. У Святослава завжди піднімався настрій, коли він згадував, що є власником цих чудових майтків. Вони були найбільшою цінністю в його помешканні. Ні, перепрошую, не найбільшою. В нього був ще блок англійських лез для гоління. Величезний блок: 25 пачок, по десять лез у пачці. Високоякісна сталь. Одного леза Святославові повинно було б вистачити на півмісяця. Він ще навіть не встиг розкрити пачку, її йому повинно вистачити на все життя. Ну хоча б років на п’ятнадцять.
Так він собі подумав і пішов голитися. У ванній Святослав помітив, що новенький блок із лезами кудись зник. Святослав відразу перерив усю квартиру. Нічого не знайшовши, він трохи заспокоївся. Точно хтось поцупив. Хто? Святославові перебило подих; Оксана? Більше ніхто? Чи має право він так думати про неї? Адже це ганебно! Безперечно, він такого права не має. Саме тому найбільш ймовірно, що це зробила саме вона. Святослав так захотів, щоб це зробила саме вона. Він ще трохи попорпався в шафі, щоб переконатися, що майтків там дійсно немає. Це вона. І це його зовсім не дивувало, а навіть навпаки: йому було приємно. А чого йому було приємно? Бо він подумав, що вона нечиста. Злодійка. Нечистопорядна. Вона гідна зневаги. Йому було приємно так про неї думати. А ще – вона дуже гарна. І він сумував за нею. Він згадав її обличчя і раптом зробив відкриття: в неї обличчя бідної людини! Матеріально бідна людина. Інколи воно ставало жадним і заздрісним. Але чому з нею так добре? Ні з ким не буває так добре. Він сумував за нею. Може вона просто хоче щось залишити на пам’ять про нього? – Подумав він, – тому й забрала майтки і леза. Треба подзвонити до Грибаєдової, з якою він зустрічався, коли його кидала Оксана. Він знову посміхнувся.
Насправді, Оксані не потрібна була пам’ять про нього. Це вийшло якось так, спонтанно. Вона просто взяла ті речі, які мали хоча б якусь цінність. Невже він думав, що вона подарує йому стільки даремно витраченого часу. Хоча він такий лопух, що може не помітити втрати, або подумає на когось із своїх придуркуватих друзів. Зрештою їй начхати! Вона не збирається з ним бачитися і з’ясовувати стосунки. Нехай подумає на неї. Нехай зрозуміє, як вона зневажає його. Тюхтій, хіба він знає ціну речам? Надто легко вони йому дістаються від батьків. Слимак! Боже, навіщо вона витратила на нього стільки дорогоцінного часу? Цілком даремно! Стільки часу! Краще б вона прочитала якусь цікаву книжку. Он Сергій Ємець приніс їй Умберто Еко, а вона навіть не відкрила. Вона могла зв’язати собі чудовий светерок, або пошити спідницю за викройками „Бурди”. А вона вбивала свій час із ним і – нічого! Ніякого смислу! Він взагалі не здатний задовільнити її.
Сергій між іншим запропонував їй хорошу роботу в конторі КДБ. Оператором – прослуховувати телефонні розмови підозрюваних. Вона вирішила йти з університету. До того ж тут нічого не платили, а в конторі у неї платня була б у 5 разів більша. Та ще й пайок.
Глава двадцять четверта, в якій Марта бореться із сумнівами

„Куди це я іду? – Раптом подумала Марта. – Напевно ніякої Блакитної Перлини не існує взагалі. Кого я послухала?! Дві кам’яні статуї, які розмовляти не можуть в принципі! Здається, я дійсно дурна…”
Марті так стало себе шкода: одна однісінька серед ночі посередині Міста, йде на якусь міфічну ніч народження, куди її ніхто не запрошував. У Високий Замок, якого не існує вже понад шість століть, до якогось королевича Лева, якого ніколи не існувало взагалі! Марта заплакала. Потім зупинилася, роззирнулася, злякалася. Вона так втомилася, що їй захотілося спати. Надто багато вона пережила за цю ніч.
Саме в цю мить Попирхло і Швинь перегородили дорогу Марті.
- Вертайся додому, швидко! – Шепотів Попирхло, – Мама і тато вже з розуму сходять, шукають тебе по цілому Місту, думають, що тебе вкрали якісь кіднепінги. Безсовісна, вертайся додому, у своє ліжко!
- Куди ти йдеш? – Допитувався Швинь. – На Королевій горі немає Високого Замку і ніколи не було. А коли й був, то дуже давно. Хто тобі розповів цю байку про Блакитну Перлину і княжича Лева? Каріатида? Тобі точно треба звернутися до психіатра! В тебе, як мінімум, третя стадія шизофренії.
- Боже, що мені робити? – Вигукнула Марта.
І тут з’явилися Велізар із Емайлом. Швиня із Попирхлом як вітром здуло.
- Звідки ти знаєш, може саме ти врятуєш княжича Лева? Коли зупинишся на півдорозі – то вже нікому не допоможеш, – сказав Велізар і Марта почула його голос, але не бачила його.
- Коли щось вирішуєш, то пам’ятай, що кожне прийняте рішення завжди вартує того, щоб його довести до кінця. Не зупиняйся на півдорозі, як би важко не було, – а твої ангели завжди допоможуть тобі. Тільки молися від усього серця.
Я йду, – сказала Марта вголос.
Глава двадцять п’ята, в якій Оксана розкриває плани В’ячеслава Чорновола і вагітніє

Оксана прослуховувала телефонні і кімнатні розмови в помешканні В’ячеслава Чорновола. Якось за однією фразою дружини Чорновола Атени Пашко: „Я покладу тобі спортивний костюм”, Оксана вирахувала, що Чорновіл збирається в дорогу. В’ячеслав Максимович потім очевидно намагався щось пояснити пані Атені на мігах, але це вже не допомогло. Пані Атену страшенно дратувала ота чорноволівська манія переслідування. „Коли у вас манія переслідування, це зовсім не означає, що вас не переслідують.” – Полюбляв говорити капітан Ємець. А вже через дев’ять годин пана Чорновола, який їхав до Москви на зустріч із представниками американських правозахисних організацій, зняли з поїзда в Підволочиську. Це була зима 1988 року. Кілька пасажирів, що сиділи тієї ночі в залі очікування Підволочиського вокзалу, здивовано оглядали дивну процесію, що пройшла до кімнати чергового міліціонера. Серед учасників процесії особливо виділявся невисокий, тоді ще худорлявий, чоловік із розумними очима і приємними українськими вусами. Він був у штанах від спортивного костюма, завбачливо покладеного до валізи панею Атеною, яка, на її щастя, не страждала манією переслідування.
Оксана отримала невеличку премію за ту операцію. Її начальник, полковник, опікувався нею і присвячував їй любовні вірші, що страшенно дратувало капітана Ємця, який одного разу напився і почав погрожувати, що пристрелить полковника. Ємець пропонував Оксані виходити за нього заміж, і обіцяв відразу після її згоди кинути дружину і двох дітей. Але Оксана бачила, що він потенційний алкоголік і тому не погоджувалася. Баби-оператори, які сиділи з нею на прослуховуванні, ненавиділи її за її красу і зверхність і розповсюджували про неї брудні, але, на превеликий жаль, небезпідставні плітки.
Якось полковник відправив Оксану у відрядження до Вільнюса. Вона хотіла поїхати до Прибалтики і просила його про це. Оксана зустріла у Вільнюсі Святослава, який приїхав туди з Тимчуком. Коли він побачив Оксану, то любов спалахнула знову у новому романтичному антуражі.
В кімнаті не було нічого окрім ліжка. Ні стільців, ні шафи, ні штор на вікнах. Дванадцятий поверх, вулиця Танкістів у Вільнюсі. Тоді це була вулиця Танкістів, хоча здавалося, що у Вільнюсі не може бути такої вулиці. Вона була. З вікна було видно абсолютно весь прозорий передзимовий Вільнюс. Вікно виходило на Захід, де постійно сідало сонце. Це були три ночі порнографії, образ і ревнощів. Після тих трьох ночей вони вже не могли дивитися одне на одного. Святослав лежав на лівому боці і вдивлявся в захід Сонця. Потім з цієї порнографії він написав поетичний твір:
„Заходило сонце. В порожній кімнаті
Ми вдвох і для нас ця краса.
Ці вікна прозорі, ці рами не грати,
За ними бринять небеса.
Ти поруч зі мною. Давай милуватись
Цим дивним вечірнім пано.
Ти поруч зі мною в порожній кімнаті,
І ніч вже минула давно.”
Сонце сідало, і в його спокійному промінні на вулиці Танкістів у Вільнюсі відбулося запліднення Мартою.
Полковник попередив Оксану, що їй краще не зв’язуватися із інакомислячим студентом, який мав зв’язки з Чорноволом. Звідки він довідався? Оксані саме це й подобалося в Святославові. Інакомисліє.
Оксана сказала Святославові, що вона вагітна. Вона дійсно була вагітна.
- Давай одружимося…
- А де ми будемо жити?
- В мене.
- В тій стодолі?
- Чому в стодолі? – Святослав образився. В нього була пристойна однокімнатна квартира з великою кухнею і коридором. Оксана сказала про стодолу, щоб спонукати Святослава зробити ремонт, але той ніяк не хотів спонукуватися, а лише ображався. Потім вони договорилися до того, що Оксана пригрозила, що буде робити аборт.
- Ну роби, – сказав Святослав. Чого це вона буде його шантажувати. „Роби аборт”.
Оксана відвернулася і пішла. Так Марта була списана на аборт. Але потім Марту врятував Бог.
Святослав повертався додому і зустрів свого знайомого, з яким вони колись ходили на дискусійний клуб. Знайомого звали Степан.
Святослав нікого не хотів бачити. А тут ще той Степан. Та ще й чогось так зрадів, коли його побачив.
- Як справи?
- Прекрасно! – Вигукнув Степан. Святослав здивовано поглянув на нього.
- Чим зараз займаєшся? – Запитав Святослав.
- Шукаю правду.
Святослав уважно подивився на Степана. Той посміхався і його очі виблискували дивним сяйвом.
- Де?
- В Біблії.
„Секта!” – Подумав Святослав. Але він відчув, що тут є якийсь несподіваний вихід для нього.
І раптом знову прийшов радошал. Відразу стало так легко і все зрозуміло. Потрібно повернутися до Оксани і вести себе, як святий. Як Ісус Христос.
Пізніше Степан дістав йому Біблію. За 10 карбованців.
Святослав повернувся до Оксани і потім все ж таки Марта народилася. З того часу на її життя вже так явно ніхто не зазіхав.
Минуло майже сім років.
Глава двадцять сьома, в якій Марту хотів зґвалтувати депутат першого демокатичого скликання

За кілька кварталів Марта вийшла на площу перед Домініканським собором, звернула праворуч і швидко пішла напівтемною алеєю соборного сквера. Там стояло кілька лавок і на одній із них щось лежало. Це був П’яничка. Марта спробувала навшпиньки пройти повз нього, але П’яничка побачив її і подумав, що це в нього вже почалася біла гарячка.
- Здраствуй „бєлка”! – Сказав П’яничка хриплим голосом. Мартуся зупинилася від несподіванки.
- Я не „бєлка”, – сказала Марта.
П’яничка на мить замислився, а потім запитав:
-А хто?
- Я Марта.
-А-а-а…
Напружуючи останні сили п’яничка підвівся і сів на лавці.
- Ой, гелікоптер! – Сказав П’яничка.
- Де гелікоптер? – Запитала Марта і підняла голову догори.
Тут! – Відповів П’яничка і постукав себе вказівним пальцем по скроні, – Вертольот називається. „П’янички нам не друзі.” – Подумала Марта. Так завжди говорив дядько Іван.
- Дай закурити! – Попросив п’яничка і гикнув: – Гик.
- Я не маю!
- Не куриш? Гик?
- Ні, звичайно….
- Правильно робиш, гик, молодець, – похвалив п’яничка. – То ти кажеш не „бєлка”? Це, гик, дуже добре. А може ти Стрєлка? Гик?
Марта не могла зрозуміти цього недоречного жарту.
- Ні, – сказала вона, – я – Марта.
- А в тебе ото в руках часом не „бєлка”?
- Ні, це білий ведмідь.
- Ше, гик, краще… – засмутився п’яничка.
- Він іграшковий, його звати Соломон, він із синтетичної соломи… Цієї миті годинник пробив пів на четверту.
- А, гик, чого ти тоді бігаєш тут серед ночі, цікаво?
- Я йду до Високого Замку, бо сьогодні ніч народження королевича Лева. Замок з’являється на Королевій горі вночі раз на сто років і королевич щоразу чекає до світанку, щоб хтось допоміг йому зняти закляття. Але, щоб зняти закляття, потрібно подарувати йому Блакитну Перлину, а я не знаю де її знайти.
Марта замовкла. П’яничка якусь хвильку сидів нерухомо, дивлячись на Марту, а потім сказав:
- Ніч-чо не зрозуміло, але цікаво до ужаса!
- Може ви знаєте, де мені знайти Блакитну Перлину для королевича? – Запитала Марта.
- Знаю, – збрехав П’яничка.
Надія спалахнула в Мартиних очах.
- Ясно, шо знаю, – підтвердив п’яничка, – ти знаєш, хто я такий?
- П’яничка? – Спробувала вгадати Марта.
- Сама ти п’яничка!!! – Загарчав п’яничка так голосно, що Марта перлякано відступила назад, – Я депутат першого демократичного скликання! Та я за Україну кров в Афгані проливав!
Марта була ще надто маленькою, щоб знати, що п’янички найбільше ненавидять, коли їх називають п’яничками. Людей дуже дратує правда про них. Точніше, те, що людей дратує – це і є правда. Саме тому, я думаю, ми і розіп’яли Ісуса, який потім виявився Господом і Христом.
П’яничка дивився на Мартусю порожніми очима, і в його голові зароджувалися дуже погані думки: „А що, коли мені зараз взяти її, та й зґвалтувати!” Перед п’яниччиними очима раптом проплив заголовок з першої сторінки газети „Експрес”: „Депутат першого демократичного скликання зґвалтував семирічну дівчинку”. „Ну то й шо, – подумав п’яничка, – я й так вже повністю здеградував. Кину її потім в каналізацію, ніхто ні про що не довідається”.
- Іди сюда! – Він спробував піднятися з лавки.
Мартуся відступила на кілька кроків. Вона побачила дикий відблиск в його очай і відчула небезпеку.
- Мене чекають у Високому Замку, – промовила вона швидко, відступаючи назад.
Стояти! – Вигукнув П’яничка і вже майже звівся на ноги, коли раптом побачив над собою якогось мужика з величезними блакитними крилами і кількох бджіл завбільшки з качку. Бджоли розлючено дивилися на П’яничку, страшенно гуділи, і видно готувалися до нападу. Ангел висів у повітрі просто над П’яничкою, і їхні погляди зустрілися. Це був Емайло. Ангел підняв ногу, взуту у блискучий як гірський кришталь золотий сандалій, і поставив її П’яничці на чоло. П’яничка відчув, як страх паралізує його тіло, як безконтрольно смикаються його м’язи, як виходять з нього калові маси і сеча. Емайло ледь помітно натиснув на голову П’янички і той рвучко сів на своє місце. Тим часом Мартуся побігла далі, притискаючи до грудей Соломона. Невдовзі вона наблизилася до підніжжя Королевої гори. А П’яничка так і сидів до світанку на лаві у своїх екскрементах, поки не прийшли два муніципальні поліцейські в чорних багатокутних кашкетах. Сержант Мандик обшукав п’яничку і знайшов у кишені його мокрих штанів старе депутатське посвідчення.
Ну й смердить, холера.
Поліцейські взяли його по-під руки і потягли до райвідділу. П’яничка на той час був вже цілком тверезий, але рухатися не міг. Потім він поступово прийшов до тями, кинув пити, почав молитися Богу і читати Біблію і порівняно швидко зробив кар’єру: став директором місцевого телебачення. Своїй колишній дружині він якось розповів, що бачив ангела, і що той залишив у нього на чолі цей дивний слід у формі помідора. Лікарі так і не змогли встановити природу тієї плями. „Відбулося порушення пігментативної функції шкіри,” – сказала професор Павловська.
Глава двадцять восьма, в якій багато порнографії

Святослав не збирався зраджувати Оксані. В нього не було цього навіть на думці. Коли він перший раз побачив Вероніку, її класичне обличчя видалося йому таким знайомим, що він мучився кілька днів, намагаючись згадати. Але пригадати, де він її бачив, Святослав не міг. Вона працювала молодшим науковим співробітником історичного музею і допомагала великому колекціонерові Давиденкові організовувати виставку, присвячену якійсь річниці перезаховання Тараса Григоровича Шевченка із Сант-Пертербурга до Канева. Святослав працював безпосередньо на Давиденка і був його помічником і прес-секретарем. Давиденко витягнув його із меблевої фабрики, де Святослав робив кабінетні столики для води. Коли під час підготовки експозиції він було пішов випити кави із Веронікою, йому навіть на думку не спало, що між ними могло щось бути. Він, звичайно, звернув увагу на її налиті перса і тонку талію, але вони так швидко стали близькими друзями і могли розповідати один одному про що завгодно, що він чомусь сподівався, що нічого страшного не станеться. Вероніка зустрічалася після розлучення із якимось священником, в неї був п’ятирічний син.
- Давай забіжимо до мене щось перекусимо, – сказала Вероніка.
Святослав відчув, як кров чомусь бухнула в його голову, але він не знайшов жодної причини відмовитися.
„Я люблю Оксану, – подумав він, – і пообідати разом із колегою – це далеко не зрада.”
Не було ніяких натяків з її боку. Вони, як друзі, розповідали один одному про своє життя. Святослав розповідав про Оксану, ділився тим, як він її любить, але наскільки вони різні. Верніка сказала, що заздрить їм по доброму і дуже рада за них. Хоча там не було чому заздрити.
Це була ситуація, яка не передбачала нічого несподіваного. Вони випили по 50 грамів коньяку „Десна”. Вероніка сказала, що це справжня „Десна” із буфету Верховної Ради України. Святослав запитав, звідки в неї цей коньяк? А Вероніка сказала, що коньяк привіз один відомий журналіст (ми не можемо назвати його прізвище, бо він одружений і в нього четверо дітей – всі однієї статі). Вона показала Святославові збірку поезій, яку він присвятив їй. Але на збірці не було жодної посвяти. „Це зрозуміло – дружина,” – пояснила Вероніка. Вона розповіла Святославові смішну історію про свою прабабу, якій Франко присвятив збірку ліричних поезій „Зів’яле листя”. Але Франко боявся афішувати їхні стосунки бо, там в нього теж була якась дружина. Тому документально про її прабабу майже ніде не згадується, її між іншим мама назвала на честь прабаби. Її звали Верніка.
- Верніка мені більше подобається, ніж Вероніка, – сказав Святослав, – я буду тебе так і називати.
- Називай.
Коли вони поцілувались, Святослав подумав: це ще нічого не означає, я свою маму теж інколи цілую. Я все одно люблю Оксану. Це просто музика (Верніка поставила „Іглз” „Готель „Каліфорнія”). Далі була зрада. В якийсь момент Святослав лежав горілиць, а Верніка сиділа на ньому зверху. Вона підняла руки і заклала їх за голову, підібравши волосся. Святослав подивився на неї знизу і раптом згадав: Каріатида! Я згадав, де я бачив тебе раніше.
- Де?
Ти -• копія Каріатида.
- Хто?
Є один будинок в Місті, з балконом. Балкон підтримують дві статуї – Атлант і Каріатида. Ти неймовірно схожа на ту Каріатиду. Особливо, ось так, знизу…
- Покажеш мені? – Запитала Верніка.
- Так… при нагоді.
Яка безглузда обіцянка. Оксана мешкала в тому будинку, із Каріатидою і Атлантом, на першому поверсі в комунальному помешканні. Вікно її кімнати виходило якраз під балкон, між статуями. Потім, коли сусіди отримали нову квартиру, вони викупили другу кімнату. Оксанина кімната стала Мартиною.
Глава двадцять дев’ята, в якій Марта зустічається з левами і починає підійматися на Королеву Гору

За п’ятнадцять хвилин до четвертої Марта наблизилася до підніжжя Княжої Гори. Там, де починається крутий узвіз, лежать два величезні білі кам’яні леви. Побачивши Мартусю, леви підняли свої здорові голови. Вони були дуже здивовані, розгледівши маленьку дівчинку. Марта спробувала проскочити повз них, але той, що лежав праворуч, мовив:
- Стоп, стоп, стоп! Ти куди біжиш?
Марта зупинилася і від несподіванки розтулила рота.
- Вона, напевно, заблукала, – висловив припущення другий лев.
- Якби вона заблукала, то чого б вона йшла до Княжої Гори? – Заперечив перший. – Вона б тоді бігала вулицями, голосно кричала і махала руками, шукаючи маму і тата, а потім зупинилася б десь під ліхтарем і почала б ревти і кричати ще голосніше. Але ти, Ваську, подивися на цю дівчинку. В ній немає ні страху, ні розгубленості. Вона не подібна до людини, яка заблукала у нічному місті.
- Вас звати Васько? – Здивовано запитла Марта в другого лева. Вона вперше бачила лева із таким несерйозним ім’ям.
На якусь мить запанувала тиша. Васько витримав паузу, щоб Марта відчула себе ніяково. І Марта дійсно зніяковіла. Нарешті він заговорив:
- Моє ім’я Базиліас фон Лемберген, творіння великого майстра Стефана Хобеліуса, 1831 рік після Різдва Господа нашого Ісуса Христа. А це мій брат близнюк Ульрік. Ми створені для охорони Королевої Гори від усіх ворогів. Чи не так, Ульку!
Ульрік хитнув головою:
- Саме так? Тому ми тебе й запитуємо: куди це ти прямуєш?
- Я йду на ніч народження королевича Лева у Високий Замок, – пояснила Марта, – пустіть мене, будь ласка, бо скоро світанок і замок знову зчезне в царстві Пітьми на сто років. Леви, почувши таке, витріщили свої величезні очі.
- Ти маєш е-е-е… подарунок? – Запитав Ульрік, і голос його чомусь тримтів. Марта показала їм Соломона.
- Ось.
- Що це? – Запитав Васько.
- Соломон. Іграшковий ведмедик. – Пауза.
- А … ти чула про закляття? – Це Ульрік.
- Так, чула, – сказала Марта і їй знову захотілося плакати, – я знаю, що потрібна Блакитна Перлина, але я не маю її. Може хтось інший принесе?
- Ніхто інший не принесе, – сказав Ульрік, а Васько додав:
- Здається ти перша, хто йде до нього на ніч народження за шість століть.
- Перша?..
- Так, здається…
Мартуся чомусь уявила себе самотньою в порожьому залі і їй стало моторошно. Вона поглянула на Ульріка, а потім на Васька і запитала благально:
- Може, ви знаєте, де мені знайти Блакитну Перлину? Леви мовчали.
- Ні, ми не знаємо, – сказав нарешті Ульрік і вони синхронно зітхнули.
- Але ти йди, може, королевич буде втішений, – сказав Васько.
- Добре… Марта побігла.
- Поспішай, до світанку злишилося менше години, – гукнув навздогін Ульрік.
Леви провели її поглядом, але вже за хвилину Марта зникла у темряві.
- Напевно, вона мріє вийти заміж за короля, – сказав Васько.
- Напевно, – підтвердив припущення Ульрік, – хоча людей зрозуміти важко. Я чув, що вони можуть бути щасливими, лише коли рятують когось від смерті. А все решта їм дуже швидко набридає. І тоді вони ганяються за щастям все своє життя та шукають ту міфічну Перлину, яку ніхто певно не бачив. А людські діти такі ж самі, як і люди. Тільки мудріші і сміливіші. От воно й біжить бідне серед ночі до Високого Замку, бо їй треба когось врятувати. І до ліжка її вже не загониш.
Тим часом Марта опинилася в повній темряві. Лише небо тьмяно відсвічувало, чи то вогнями нічного Міста, чи то вже починалися світанкові сутінки. Дівчинці довелося йти майже навпомацки. Дуже швидко вона загубила доріжку і тепер продиралася між деревами. Вона торкалася руками холодної землі, намацуючи схил, а коріння чіпляло її за ноги, і гілки били по обличчу. Швидше на гору, на гору! Схил ставав дедалі крутішим. Ось Марта не втрималася і покотилася на долину. Її чудова вишнева суконочка подерлася в кількох місцях і тепер дійсно стала схожа на одежину бомжа. На обличчі з’явилися дві страшні подряпини від скроні до підборіддя. Одного разу вона впала на якийсь гострий сучок, і її врятував лише Соломон, який самовіддано наштрикнувся на того гостряка свойм боком. Ще кілька спроб пройти в тому ж місці виявилися невдалими: Марта знову з’їхала з гори слизьким схилом, обдерши коліна і долоні.
Кажани літали над її головою, зачіпаючи крилами за волосся. Обезсилена вона ледь звелася на ноги, і їй стало так страшно і шкода себе, що Попирхло і Швинь примчали до неї, як пожежні, які мчать на пожежу центрального універмагу. Перебиваючи одне одного, вони хутко почали вшіптувати бідній дівчинці свій звичний репертуар.
- Ти дурна! Та ти ідіотка! Ти подумай, куди ти повзеш. Серед ночі! Куди повзеш? Та ніякого Високого Замку не існує. Ти подивися, на кого ти подібна. Роздерла на шмаття таку суконочку! Під оком синець, як слива. Та кому ти така вже потрібна. Ти що думаєш королевич тебе там чекає? Та він подумає, що ти якийсь бомж безпритульний, що випадково заблукав. Тебе й сам чорт перелякається! і Блакитної Перлини в тебе нема, а без неї ти взагалі ніхто, ти поняла?
Попирхло зі Швинем старалися, як могли. Марта зарюмсала спочатку тихенько, а потім аж почала заходитись. Злі духи знали, що коли Марті вдасться вирвати королевича із царства Пітьми, то Бельзебуб, князь Пітьми, засмажить їх на розжареній пательні. Той факт, що в Марти немає Перлини, не дуже їх тішив, бо вони вже знали, що Велізар літав до небесної скарбниці і взяв там Перлину, яку анегели могли передати Марті тієї ж миті, тільки-но вона зможе бачити невидимі речі. Попирхло і Швинь знали, що люди отримують здатність бачити Блакитну Перлину лише тоді, коли вони полюблять когось більше, ніж себе. Жертвенною любов’ю. Тому завдання злих духів було – примусити людину плакати від жалю до себе. І злі духи були майстрами в тім, як примусити людей жаліти себе. А коли тобі себе шкода, то всі інші йдуть вже якось по барабану. Що й потрібно Швиню і Попирхлу. Ось які думки вони збуджують у людських головах: „Я так перетрудився! Я так втомився! Я так себе погано почуваю! А мене навіть ніхто не запитав, як я себе почуваю! Всім на мене начхати! Мене ніхто не любить! А от коли щось від мене треба, тоді всі: сонечко-монечко, котику-мотику! А фігу вам! Ви мене ще попросите…”
Любов до себе спонукає нас шукати щастя в стосунках із іншими людьми. І ми будуємо, будуємо ці стосунки. Але залишаємося сліпі для кохання. І тому ми не можемо побачити Блакитної Перлини. Ми, наприклад, не можемо зберегти вірність до кінця свого життя. Ми не маємо терпіння і шукаємо зручності для себе. Ми ображаємося на своїх коханих, накопичуємо образи і не вміємо пробачати. З кожним роком старі образи міцнішають, як витримане вино, і б’ють в голову із новою силою. Це така теорія. І кожний цю теорію може застосувати таким чином: „Ось бачиш, що таке справжнє кохання! Почитай, що книжка пише! Точно все про тебе: Тільки про себе думаєш!”
Глава тридцята, в якій Святослав робить неймовірне сексуальне відкриття

Було дуже зимно. Святослав сидів на кухні перед запаленою на всі комфорки газовою пічкою, дивився на вікна сусіднього дому, що світилися навпроти його вікна, і подумки озирався на рік минулий: сифіліс, 1000 баксів боргу, і всі мали тебе десь глибоко…. Ну, це вже занадто чорні фарби. Насправді просто була гонорея, 500 баксів боргу і щимливі фантазії про червоний „порше”.
А де любов?
При чому до кінця не зрозуміло, чи то його Оксана заразила, чи він її. Він був впевнений, що вона намагається зробити з нього ідіота. Це вона його заразила. Хоча не можна сказати, що й він тут повністю чистий. Розлучилися, одним словом. До цього, врешті, все йшло з самого початку. Шкода Мартусю.
Святославу було неприємно, і він не розумів, як таке могло статися саме з ним. Адже, всі зраджують. Чи не так? То чому ж тоді весь той секс так хреново закінчується?
Раптом Святослав відчув, що його з тим сексом просто обдурили. Надули! Щось із тим сексом не те.
Це ж ми, нове покоління, навчені, що секс – це зовсім не так страшно, як нас намагалися запевнити різноманітні релігійні ханжі чи комуністичні фарисеї. Більше того, ми знаємо, що секс – це дуже корисно. Особливо для здоров’я. Регулярні статеві зносини, як ми знаємо, допоможуть нам позбутися різних хворіб, особливо вкрай небезпечних прищиків-хотюнчиків. Тому всім рекомендується мати саме такі зносини – статеві і регулярні. Кожний, врешті, й повинен активно запровадити їх у своєму житті. А коли це не вдається, то ми вже знаємо, що онанізм чи маструбація – це не такий вже й страшний гріх. А навіть навпаки – психологічна розрядка, лікувальний масаж, корисна і необхідна кожному процедура. Саме тому 90-95% чоловіків та жінок інтенсивно цю процедуру практикують. Святослав усе це глибоко розумів. Біблейська історія про Онана, який зливав сім’я своє на землю, і якого Бог власноручно позбавив життя, не виглядає сьогодні так переконливо, як філігранна теорія сексуальності дідуся Фройда.
Сам Святослав завжди йшов у перших рядах борців за сексуальну свободу. І вже є перемоги: дітей в школах на спеціальних уроках вчать натягати презервативи на макети статевих членів. Цьому навчають школярок. Це має на меті запобігти позаплановій підлітковій вагітності.
Святослав усе це розумів і приймав. Єдине, що йому було важко зрозуміти – чому від усіх цих корисних і життєво необхідних речей завжди стає так хреново? При чому, як із презервативом так і без.
Чому так хреново, коли твоя кохана переспить із твоїм товаришем? Ніби ж нічого такого не сталосая. А коли ти помилково переспиш з її подругою, то чому їй так хреново? І після такої корисної маструбальної процедури, коли ти прокидаєшся ранком із усвідомленням, що ти проспав важливу ділову зустріч, знову так хреново – чому? А після задоволення власної потреби в здоровому сексі із не твоєю коханою, чому комусь стає так хреново, що він думає, ніби, розтрощивши тобі голову, йому стане легше, після чого стає хреново і тобі? І ніби все нормально і правильно, і по-сучасному, але … хреново?
Святослав не міг зрозуміти цього.
Колись давно Святослав зустрічався із однією дівчиною. Не будемо називати її імені, бо комусь може стати хреново. Коли Святослав хоче якусь дівчину, то говорить їй: пішли, я тебе люблю, шо ти ламаєшся, що за комплекси! І ось Святослав довідався, що давній товариш цієї дівчини (Сашко) сказав їй: чого ти з ним спиш, він тебе обдурює, він на тобі не збирається женитися. Ось. Святослав ошаленів, хотів побити йому обличчя… Хоча все, що той Сашко сказав, було чистісінькою правдою – Святослав не збирався одружуватися. Потім все так і сталося. Святослав кинув її і не одружився.
А потім один козел зустрічався із його рідною сестрою Оленкою. Святослав бачив, що то за козел, і хотів йому роги обламати. „Дура, з ким ти пішла! – Кричав Святослав на Оленку, – він тебе кине, ти що не бачиш? Він тебе пожучить і кине, він тебе не любить…”
„По-моєму, дідусь Фройд всіх нас сильно надув. – Подумав Святослав. – Цей старий пердун таки зробив з нас повних ідіотів”.
Передчуття неймовірного відкриття охопило Святослава.
- Ми – ідіоти з ідіотів! Ми ж знали про це колись – перша шлюбна ніч! І один чоловік, чи одна дружина на все життя! Хіба це не прекрасне кохання? Хіба це не чудово – чистота чоловіка і жінки до першої шлюбної ночі! Ми, як хитрі діти-дебіли, які перед Новим Роком залізли під ялинку і розгорнули приготований для нас подарунок. Коли ж настає час отримувати подарунки, нам залишається робити вигляд, що ми приємно вражені.
Чистота! Ось! Або наступне тисячоліття стане тисячоліттям чистоти, або його не буде взагалі! Це ж так очевидно! В Україні ж не залишилося жодної нормальної сім’ї! Ми всі тренуємося попадати один одному в геніталії, щоб невідповідність в сексі, не дай бог, не стала причиною розлучення. І дотренувалися, що сьогодні в Місті розлучень більше, ніж шлюбів.
Стоп траханню! Хай живе цнота і мрії!
„Стриманість – ось що винагороджується завжди і дає найбільшу радість, – думав Святослав, недаремно всі релігійні культи її проповідують. Треба позбутися всього. Це і є шлях до щастя. Я ще не знаю, але, напевно, піду тим шляхом. Буду, одним словом, стримуватись”.
Так думав Святослав. Збуджений від неймовірного відкриття від встав, витягнув із буфетної шухляди коробку з ампулами трихополу і одноразові шприци, які дістав йому Вася, і почав готувати собі черговий укол.
Глава тридцять перша, в якій Марта потрапляє до королівського палацу

Мартуся згадала слова своєї бабусі Марії: де б ти не була, що б з тобою не сталося завжди повторюй: „Боже, спаси і помилуй”, – гірше не буде.
Марта підняла голову: „Боже, спаси і помилуй…” І рапом прямо перед собою вона побачила силует величного і прекрасного замку. Освітлена дивним світлом доріжка вела просто до нього. Виявляється, Марта зупинилася поряд із неширокою, але вимощеною гладким камінням алеєю. В замку неяскраво світилися кілька високих вікон горішнього палацу. Біля одного із вікон Марта помітила розмитий силует. Вона вже не сумнівалася, що це був королевич. І побігла з останніх сил.
Марта бігла доріжкою, не відриваючи погляду від Високого замку. Ворота нижнього муру були відчинені. Марта увійшла в них і опинилася на великому, мощеному бруківкою, дворі. Тут Попирхло і Швинь вирішили використати свій останній шанс.
Просто перед собою, на бруківці, Марта раптом побачила якесь сяйво. Підійшла ближче, нахилилася і – чудо! Це була Блакитна Перлина. Марта обережно підняла її і оглянула. Вона ніколи не бачила нічого прекраснішого. В середині Перлини світилося вогнями Небесне Місто. Його було видно так чітко і воно було таким гарним, що Марта кілька хвилин не могла поворухнутися і відвести погляд. Вона бачила маленьких людей, які літали наче метелики, прекрасні кольорові палаци і сади із невиданими плодами.
„З Перлиною я могла б мати і роликові ковзани і весь набір ляльок Барбі. Я б могла купити собі машину, чи корабель і поплисти в далекі краї! І грошей у мене би було – скільки хочеш! І я навіть могла б зніматися в головній ролі в кіно і зіграти Білосніжку і стати найпопулярнішою акторкою в світі!”
Марта так захопилася, що мало не забула, навіщо вона сюди прийшла.
Ой! Темний замковий двір і похмурий палац і небо повне кажанів. Коли віддати цю Перлину королевичу, то вся її сила піде на те, щоб зняти закляття. І Марта втратить все, що коштувало їй стількох зусиль! А може тому королевичу не так вже й погано в тому Царстві Пітьми? Напевно він уже звик. І он у нього який замок…
Сумніви від Попирхла і Швиня увійшли в Мартину душу.
Хапай Перлину і біжи мерщій додому! – Верещав Попирхло. Тікай, бо вже світанок! Замок за хвилю зникне у Пітьмі. Ти все одно вже не встигла!
Марта ніяк не могла наважитися повернути додому, а Попирхло і Швинь вже аж зі шкіри лізли, бо бачили, що Марта ніби передумала йти до палацу, але і назад не наважується рушити.
„Треба помолитися”, – промайнула думка.
„От дурна! Ну та ви бачили таку дурну!!! Та це ж просто тупість! Та це ж якою треба бути ідіоткою, щоб молитися, коли розумні люди просто хапають і тікають!!” – Попирхло і Швинь мало не захлинулися від злості. Вони знали, що варто Марті звернутися до Бога, як з’являться ангели і вся їхня постанова із фальшивою Перлиною зійде на пси.
- Боже…
Марта підняла голову і подивилася на вікна палацу. Там за одним із вікон вона знову помітила маленький силует. „Королевич ніколи не бачив Сонця… Я віднесу йому цю Перлину!” Дівчинка рушила вперед швидко і рішуче. Але варто їй було зробити перший крок, як Перлина в її руці зникла. Марта злякалася: що це означає? А означало це лише одне – Попирхло і Швинь підсунули дівчинці фальшиву Перлину, так званий ерзац. Вони мали ерзаци до всіх справжніх речей і були майстрами обдурювати людей. Наприклад, замість справжньої любові вони підпихали людям пристрасть і секс, замість свободи – зухвалість, замість слави – марнославство, замість радості – наркотики і алкоголь. Вони пропонували всім свій ерзац щастя, який на перший погляд дійсно виглядав, як Блакитна Перлина. Але злі духи не можуть робити добра. Вони прагнуть лише якомога більше людей затягнути до царства Пітьми і вбити. Ось так. А що ви думали? Марта вибігла нагору і зупинилася на останній сходинці сходів, на майданчику, перед входом до палацу.
- Боже, на кого я подібна? – Прошепотіла Марта сама до себе, оглянувши брудну і подерту нову сукню. Але це були дурниці, бо рожева смужка вже з’явилася на обрії. Не було часу на роздуми і вагання. Мартуся натиснула на старезну, чорно-зелену від часу бронзову ручку і двері на диво легко прочинилися.
Ще одна річ: в самому палаці знаходився Бельзебуб, князь тьми – і ангели не могли там діяти так активно, як у будь якому іншому місці.
Велізаре, коли Мартуся зайде до палацу, ми не зможемо передати їй Перлину. Ми не можемо допомогти їй там, де панує Бельзебуб! – Сказав Емайло.
- Я зроблю ось що! – Велізар підлетів до Марти і непомітно пропхав Блакитру Перлину в Соломона через дірку під лівою лапою, пробиту в його синтетичній шкурі від час Мартиного підйому на гору.
Наступної миті дівчинка зайшла у просторий хол. Звідти широкі сходи вели до горішніх кімнат. Було тихо і пахло вогкістю. Вперед! Марта побігла сходами догори. Ось прочинені двері до вітальні. Марта увійшла. В самому центрі порожньої кімнати побачила Левка. Вона відразу зрозуміла, що то королевич, хоч він був одягнутий не у синій окамитовий розшитий золотом жупан, як вона собі чомусь уявляла, а в якусь сіру верету – довгу, грубо зіткану, сорочку. Левко дивився на неї великими здивованими синіми очима.
Марта підійшла до нього:
- Добрий… е-е-е… ніч, – сказала вона.
- Хто ти? – Запитав Левко, – я ніколи не бачив тебе.
- Я – Марта. В тебе сьогодні ніч народження?
- Так… – відповів Левко – в мене… ти знаєш?
- Знаю, я прийшла тебе привітати. І… ось подарунок, – Марта протягнула йому Соломона. Королевич відкрив рота і завмер. Якусь хвилю він дивився на Соломона і потім промовив:
- Яка ж вона прекрасна!
Левко оглядав Соломона з усіх боків, боячись доторкнутися до нього. Марта подумки посміхнулася з того, що королевич чомусь вирішив, що Соломон жіночого роду. Ведмедиця, чи що?
- Тримай, – сказала Марта і передала ведмедика Левкові, – подобається тобі?
Левко легенько взяв Соломона і ніжно притиснув його до грудей. Королевич дивився на Соломана із радошалом в очах.
„А він такий гарний, цей королевич, і така мила в нього посмішка, – подумала Марта, – хоча сорочинка не модняча…”
Наступної миті Мартуся поглянула у вікно. Обрій горів. І раптом перший ранковий соняний промінь виринув з-за горизонту і, завмерши на мить вертикально, як піднятий вгору широкий золотий меч, швидко полетів до Високого Замку.
- Левку, я бачу проміння! Нам треба тікати звідси.
Марта вхопила королевича за руку і діти кинулися до дверей зали. Мартуся потягнула за золоту ручку, але двері не відчинилися.
- Треба штовхати! – Крикнув Левко і навалився на двері плечем. Жодного ефекту. З другого боку двері тримали Попирхло і Швинь.
Тим часом перший промінь швидко спадав на королівський палац, а дітям ніяк не вдавалося відчинити двері.
- Господи, я прошу Тебе, будь ласка, затримай Сонце! – Вигукнула Марта.
Тієї ж миті Велізар та Емайло, вихопивши із піхов свої мечі полетіли назустріч променю. Промінь дзвінко вдарився у схрещені мечі Велізара та Емайла і зупинився.
Бельзебуб: побачивши, що замок ще не зник в Пітьмі з’явився перед дітьми.
- Бельзебубе, відкрий двері! – Закричав Левко, – закляття втратило силу! Відпусти мене!
- Закляття втратило силу? – Скривився Бельзебуб, – Що ти не кажеш? Невже це дівчисько принесло тобі Блакитну Перлину?
- Ось вона! – Левко простягнув уперед руку із Соломоном.
- Що? Де? Оце перлина? Ха- ха- ха-ха-ха- ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Присягаюся царством, ще ніколи так не сміявся! Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-х-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-хо-хо-хо-хо-хо-хо-хо-хо-хо-хо-хо-хо-хо-хо-хо-хо-хо! 0-хо-хохо-хо!
Це був жахливий сміх. Мартусі стало так моторошно від того сміху, що вона аж закричала. Він був весь у чорному брудному смердючому одязі. Король Пітьми.
- Ця дівчинка Марта принесла мені Блакитну Перлину! – Крикнув Левко, та жахливий регіт Бельзебуба заглушував його слова.
- Блакитну Перлину? – Перепитала Марта в Левка. – Левку, я не маю Перлини? Левко здивовано подивився на Марту, потім на Соломона.
- А це що? Що ти подарувала мені?
Марта раптом все зрозуміла. Левко чомусь подумав, ніби Соломон – це і є Блакитна Перлина. Марті аж заболіло в грудях. Дійсно, вийшло прикре непорозуміння. Левко ніколи не бачив ні перлин ні ведмедів, ні блакитного кольору. Тому він і переплутав. Ніколи в житті ще Марті не було так страшно.
- Левку, це не Блакитна Перлина, – сказала дівчинка тримтячим голосом, – це звичайнісінький іграшковий ведмедик. Я не маю Блакитної перлини… Я не знаю, як її знайти…
Левко завмер вражений почутим. Марта заплакала.
Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-а-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-а-ха-ха-ха-а-ха-ха-ха-а-а-ха-ха-ха-а-ха-ха-ха-х-ха-а-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-х-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-а-ха-ха-ха-ха-ха-ха-а-ха-ха-ха-а-а-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-а-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-а-ха-ха. Регіт Бельзебуба пронизував Всесвіт.
- Але хіба, ти не знаєш, що закляття може зняти тільки Блакитна Перлина? Інакше я не можу вийти звідси! – закричав Левко, намагаючись перекричати регіт.
- Знаю, – відповіла Мартуся, – але… давай помолимося і спробуємо ще раз. Це не допоможе.
- А що ж тоді допоможе? Сонце ніяк не могло вийти з-за горизонту і Бельзебуб заволав:
- Попирхло! Швинь! Відгоніть тих ангелів, бо вони тримають Сонце! Негайно! Марта схопила Левка за руку і потягнула до дверей.
Що ти робиш? – Запитав Левко.
- Тікаймо, Левку!
- Зупинись. Хіба ти не розумієш, що це неможливо, коли діє закляття, – Левко говорив спокійно і байдуже.
Але давай спробуємо!
Невже ти не можеш зрозуміти, що нічого не вийде, дівчинко Марто! Відпусти мою руку! – Але Марта так сильно потягнула його, що він аж побіг за нею. Увідчаї вона штовхнула двері з усіх сил і вони прочинилися. Та за дверима вже стояв Бельзебуб. Попирхло і Швинь билися з ангелам, які своїми схрещеними мечами тримали проміння, і тому не могли вступити до бою і відбиватися. Злі духи завдавали ангелам жахливих ударів льодяними списами. Це було дуже боляче, але Велізар і Емайло, стікаючи кров’ю, не сходили зі свого місця.
- Ну добре, – сказав князь Пітьми, – я зніму з тебе закляття, королевичу. Але за однієї умови – це обідране дівчисько залишається тут, і буде вічно жити зі мною. А ти можеш йти. Твоє закляття перейде на неї.
В Марти ніби все обірвалося всередині. Залишитися самій в царстві Пітьми, навіки? Який жах! Із цими смердючими істотами, які всіх ненавидять і здатні тільки знущатися і завдавати болю. Марта відразу пригадала свою кімнату, ліжечко, тата, маму. Вони, напевно, не зможуть пережити її зникнення, помруть з горя. Мартуся пригадала радісні сонячні вулиці свого Міста. Як приємно ходити цими вулицями разом з мамою і татом… раптом хід її думок перервав голос Левка.
- Ніколи вона не залишиться тут! Відпусти її, Бельзебубе!!! – Закричав Левко.
- Ні-ні! Я згодна залишитися! Я згодна! Левку, я вже бачила Сонце, а ти ні! Воно таке гарне! Ти обов’язково мусиш побачити його сьогодні! – Марта сама здивувалася, як вона наважилася сказати таке. Але, коли ці слова вже вимовилися, дівчинка відчула, як весь страх кудись зник. Вона ще не знала, що в любові немає страху. А любов, це просто рішення поставити чиїсь інтереси вище, ніж свої. Хто боїться, той не досконалий в любові. Десь ці слова я вже чув. Любов – жертвенна. Древні греки називали її „агапе”. У них, між іншим, ще було кілька назв любові, наприклад: філос, ерос… Ну ерос – це взагалі!
Так от. Левко заперечно затрусив головою, і тільки хотів щось сказати, як із Соломона, якого він тримав у руках, вилетіла справжня Блакитна Перлина. При цьому діти відразу побачили її, а Бельзебуб – ні. Перлина вдарилася об кам’яну підлогу, відбилася і повільно піднялася в повітря перед Левком і Мартою, як в заповільнених кадрах кіно.
- Це Блакитна Перлина! – Вигукнула Марта. Левко простягнув руку і взяв її.
Бельзебуб не бачив перлини, але він відчув її відразу. Він не міг перебувати поряд із Агапе, і тому єдиним шансом для нього було – зникнути в Пітьму разом із дітьми. Де ж промінь, який мусить знищити палац! Марта і Левко кинулися геть з палацу.
- Нехай зійде Сонце!!! – Закричав Бельзебуб на цілу землю.
- Коли б я почув цю фразу годину тому, то сказав би, що в шефа поїхав дах, – сказав Попирхло, почувши голос Бельзебуба.
Та з тими двома шмаркачами шо хочеш поїде, – відказав Швинь, встромляючи жахливу піку в спину Емайла.
Ангели трималися, як герої. Вони дуже любили дітей. Емайло і Велізар, як могли, стримували початок нового дня, але він починався невпинно. Промінь став важким, як Сонце, і після чергової атаки демонів прорвався крізь ангельську загорожу та полетів донизу. Вже до верхнього шпилю Високого замку залишилися лічені метри і в цю мить Марта із Левком вибігли з палацу і полетіли на долину довгими кам’яними сходами…
Далі був сильний вибух, від якого здригнулося все Місто. І Високий Замок зник із Королевої Гори. Газета „Експрес” потім написала, що за версією керівника аварійної служби Міста, на світанку від сонячного проміння вибухнув фосфорисцентний природний газ в районі Королевої гори, який накопичився в одному із незнайдених археологами приміщень Високого замку. Ніхто не постраждав, але ахеологам відкрилася ціла галерея королівського палацу XIV століття, в якій чудово збереглися тогочасні речі. Хоча баба Аня Панькова була переконана, що вибух – чергова невдала спроба червоних москалів підірвати підвалини української незалежності.
Марта розплющила очі і роззирнулася навколо. Дітей віднесло вибухом метрів на двадцять і тепер вони опинилися під деревами на узліссі. Марта побачила хлопчика, який лежав горілиць нерухомо, в сіро-бурій грубій вереті. Марта помітила, що хлопчик дуже гарний. Дівчинка повільно піднялася, сіла і оглянула себе: брудна і безжально подерта святкова сукня; всі ноги і руки в синяках; волосся скуйовджене. „Який жах! – подумала Марта, – невже це мені не приснилося?” – Якусь мить Марта здивовано дивилася на Левка, доки не побачила, що сірий вологий жмут, який королевич тримав під пахвою, це був її подарунок – Соломон.
- Левку, – покликала Марта, – ти живий?
Левко обережно відкрив очі і відразу закліпав, засліплений сонячним сяйвом. Він вражено витріщився вгору.
- Що це? – Запитав Левко.
- Це Сонце, Левку! – Відповіла Марта. – Левко дивися на яскраво зелені крони дерев.
- Ніколи не думав, що воно таке гарне! – Сказав він.
- Та це не Сонце, це – дерева, – пояснила Марта, – а Сонце ось там, з нього йдуть промені. Бачиш? – Левко повернувся і подивився на Марту.
- Яка ти гарна… дівчинка Марто.
- Ти що смієшся? Я ж зараз, як опудало.
- Я ніколи не бачив такої гарної дівчинки…
- А-а. Ну тоді тобі можна поспівчувати… – Марта звелася на ноги і раптом помітила в траві поряд із Левком величезну Блакитну Перлину, – ти бачиш, Левку, Блакитна Перлина! – Левко взяв Перлину і підніс її до очей. Потім перевів погляд на залишки Соломона.
- А це що тоді?
- Це іграшковий ведмедик – Соломон. Був, принаймні…
- Від дуже гарний…
- Ну, був колись… – сказала Марта.
- Тобі подобається Блакитна Перлина? – Запитав королевич. – Марта не змогла нічого відповісти.
- Візьми її, будь ласка, – Левко протягнув Марті Перлину.
- Але ж це твій подарунок! На ніч народження.
- Візьми, будь ласка…
Марті потрібно було повертатися додому. Діти взялися за руки, швидко спустилися згори, промчали повз кам’яних левів, що мружилися від ранкового проміння, і опинилися в Місті, яке тільки но прокидалося разом із новим теплим серпневим днем.
Дивись, он Марта! – Сказав Атлант.
- Бачу. З ким це вона?
- Напевно, королевич…
- Нереально, – відказала Каріатида.
- Поглянь, – вигукнув Атлант, – в неї в руці Блакитна Перлина! Каріатида замовкла на мить. Коли діти пройшли попід балконом, Марта підняла голову в простягнула до неї праву руку із Перлиною.
- Дякую тобі, – сказала Марта. Марта з королевичем увійшли до брами будинку.
- Нереально, – повторила Каріатида.
- Ти думаєш, вони одружаться? – Запитав Атлант.
- Ну що ти мелеш, Атланте? Дітям по сім років! Як скажеш щось таке, що на голову не натягнеш!
Глава тридцять друга, в якій піддані не визнають свого короля

Оксана прокинулася від страшного вибуху. Здригнулося все місто і задрижали шиби. Що це було?
Це на теплоелектроцентралі котли рве, – відповів Святослав не прокидаючись. У нього була така звичка: він постійно робив вигляд, що не спить, а тільки над чимось роздумує. Він навіть серед ночі на телефонний дзвінок намагався відповідати бадьоро і радісно. Але це була ілюзія. Які котли?!! Що ти говориш?
Оксана спати вже не могла, просто лежала і неспокійні думки лізли до її голови. Але ні вона, ні Святослав не заходили до Мартиної кімнати і не помітили її відсутності. Раптом хтось постукав у двері. Оксана почула і чомусь перелякалася: чому не дзвонять у дзвінок?
Святославе, хтось стукає!
Сонний Святослав пішов розбиратися, але швидко прокинувся, коли побачив Марту в пошматованій суконці із якимось безпритульним хлопчиком. Що тут почалося!
- Оксано!!!
Вибігла Оксана. Переполох!
Та просто уявіть собі батьків, коли ваша дитина приходить під ранок, вся побита подерта із якимось бомжем, і починає пояснювати, що цей бомж – насправді не бомж, а король Високого Замку, і що вони щойно звідти, і ви розумієте, що ваша дитина провела ніч на Королевій горі, куди і вдень буває моторошно прийти, а це – вночі! На Замку! Одна ваша маленька дитина! І тепер вона заявляє, що цей хлопчик-королевич буде у них жити. І на доказ того, що все, що вони розповідають, це правда, Марта демонструє „Блакитну Перлину”. Це виглядає так: вона розкриває порожню долоню, і говорить:
- Ви бачите, яка вона чудова! Тату, мамо, погляньте на золоте місто – воно живе! – І вони з тим бомжем-„королевичем” удвох розглядають щось на порожній долоні. Це було жахливо. Святослав мало не дістав серцевий напад – він давно хотів показати Марту психіатру із тими її слуховими галюцінаціями. А тепер ось ще й зорові! У хлопчика ж відхилення в психіці явні і хвороби не відомо які, може короста, а може й гниди. Глисти точно. І до того ж не зрозуміло, де його батьки, може шукають. Єдине, що верета на ньому рукотканна і дивна. І взуття якесь саморобне. Може батьки в нього просто з заскоками. Одним словом довелося тих дітей викупати у ванні, погодувати. А коли Марта вимкнулася, і Святослав відніс її на ліжко, Оксана одягнула того хлопчика в Мартині колготи, шорти і сорочку. Оксана ту верету викинула, бо боялася, що вона вшива. Хоча вона й не була вшива. Святослав взяв хлопчика за руку, в другу дав йому пошарпаного і подертого ведмедя Соломона, вийшов на вулицю, піймав таксі і повіз його до свого однокласника Антона Явлінського, який був начальником міського дитячого прийомника-розподільника. Хлопчик там нічого не міг пояснити, окрім вже чутої Святославом легенди, що він король і живе у Високому Замку. Мова в нього була трохи дивна, подібна на сербо-хорвацьку. „Напевно закарпатський циган”, – подумав Святослав. Про батьків він сказав, що його батько, король, загинув, а мати померла відразу після пологів. Ім’я своє він назвав – Лев. Батьки хлопчика так і не знайшлися, і невдовзі Явлінський відправив його до Столиці, де його спрямували в інтернат №12, для дітей із пониженим інтелектуальним розвитком. Саме сюди до дебілів у перший клас і вдалося притулити королевича Лева.
Коли Марта прокинулася і не побачила Левка, в неї була така істерика, що ледве вдалося її заспокоїти. Довелося Марті колоти заспокійливі і брехати, що її королевич сам утік. А Марту потім довго перевіряли у психіатрів, лікували, возили в санаторій „Місхор” у Криму і на води в Східницю у Карпати. Але після того, як зник Левко вже ніхто і ніколи не говорив їй: „Мартусю, завжди говори правду”. І ні Святослав, ні Оксана більше не чули від неї правди.
Глава тридцять третя, де ми знову йдемо на десять років вперед

Ви мусите знати, що матерія – це об’єктивна реальність, яка існує поза нашою свідомістю і дається нам у відчуття. Галюцінації – це теж об’єктивна реальність, яка дається нам у відчуття, але не існує поза нашою свідомістю.
В гуртожицькій кімнаті №903, у важку мить свого життя, Марта прочитала статтю про іспанського тенісиста Лео Мойя, який перебуваючи на турнірі в Україні, дав сенсаційне інтервью газеті „КВ” про свої королівські українські корені, розповів фантастичну історію своєї появи на світ і через газету попросив зголоситися дівчинку, яка, як вони написали, врятувала йому життя. Він сказав, що впізнає її тоді, коли вона принесе йому те, про що знають тільки вони вдвох.
Марта кинулася додому. Там в шухляді її трюмо лежала Перлина. Але Марта знала, що ніхто її не бачить, а тільки-но вона комусь її показувала, як її знову намагалися лікувати від галюцінацій. За ці роки вона й сама повірила, що це галюцінація і тому перестала відкривати шухляду із Перлиною. Марта схопила газету і вибігла з кімнати. Олекса курив на загальній кухні і вів теревені із якимись хлопцями. Вона навіть не поглянула на нього.
Прибігла додому і – відразу до трюмо. В неї, чесно кажучи, вже промайнула така думка, що вона вже давно не зазирала до Перлини, але Марта її відігнала.
Жах! Шухляда виявилася порожньою. Перлина зникла. Марта не вірила очам. Що це таке? Невже в неї дійсно проїшли галюцінації, які переслідували її все життя! Але ж Левко! Вона впізнала його! Він теж бачив Перлину.
Марта виїхала до Києва того ж вечора ужгородським поїздом.
Глава тридцять четверта, в якій Святослав вступає в секту

В неділю Святослав не витримав: зранку займався гидотою. В обід ще раз повторив цю гидоту. А під вечір узяв 50 доларів і пішов знімати повію. «Боже, куди я йду, – подумав він, повертаючи ключ своїх дверей, – хоч би я не дійшов, Боже». Так він помолився і пішов на Майдан Незалежності.
- Вибачте, можна вас на хвилинку?!
Святослав зупинився і повернув голову. Це були два хлопці років по 20, як потім виявилося, студенти інституту цивільної авіації. На їхніх обличчях сяяли надприродні посмішки людей, чиї імена, як пізніше виявилося, були записані на Небесах.
- Ви вірите в Бога? – Запитав один.
Святослав зрозумів, що це йому якийсь знак. „Ні – не скажеш”, – подумав він і сказав:
- Так.
- А ви хотіли б вивчати Біблію?
„Чи хотів би? – подумав Святославав. – Ні – не скажеш. Швидше так”.
- Так.
- Коли хочете, ми можемо зустрітися з вами, поговорити про вчення Ісуса Христа, про вічне життя.
- Ну… та добре.
- А у вас є зараз година часу?
„Ні – не скажеш. Не скажеш їм, що він поспішає зняти повію”.
- Є, в принципі… – сказав Святослав.
Давайте сядемо ось там, на лавку, подивимося Біблію. „Ну й причепилися”, – подумав Святослав, але йому дійсно було цікаво.
- Ну давайте.
- Мене звати Олексій.
- Святослав.
- А мене Денис.
Раптом Святослав відчув, що прийшов радошал. Він зрозумів, що саме зараз стоїть на порозі якогось нового щасливого етапу в своєму житті. Пройшла, зникла кудись його хіть. Вони сіли на лавку біля колишнього пам’ятника Леніну у скверику перед готелем „Москва”, і Святослав раптом помітив, що небо стало синім-синім, а дерева зеленими-зеленими. Таких кольорів він ніколи раніше не помічав і це вразило його. „То що ж це – я дальтоніком був, чи що?” – подумав Святослав.
- Ти вважаєш себе християнином? – Запитав Олексій.
-Так, в принципі…
- А що означає це слово, як гадаєш?
Знову якісь замудрі доктрини. Святослав подумав.
- Той, хто вірить у Христа.
- Правильно!
Вони чомусь раділи кожному вимовленому Святославом слову так, ніби були татом і мамою, а Святослав їхнім німим від народження сином. А може з ними ніхто, крім Святослава, не хотів розмовляти?
- А як з грецької мови перекладається це слово? Знаєш? – Запитав Олексій. Він провадив розмову.
- Не пам’ятаю…
- От дивись: Христос – Спаситель, Месія. Тоді християнин?..
Вони чекали на Святославову відповідь, як на манну небесну, дивлячись на нього, як на якогось пророка.
- Якщо Христос – Спаситель, то християнин, напевно, спасенний?
- Правильно!!! -Хором вигукнули студенти.
- Суть вчення Христа, – додав Олексій, – дуже проста: йди за мною і будеш там, де і я. Пауза. І знову запитання Олексія.
- А де зараз Христос?
Пізніше Святослав призвичаївся до їхньої манери постійно задавати питання. (Олексій пояснив:
„Коли я говорю – це мої переконання, а коли ти відповідаєш – це твої переконання.”).
- На небі. – Відповів Свтослав.
- Точно! Правильно! На Небесах! Одеону, тобто праворуч від Бога! Їх охоплював радошал від кожної правильної Святославової відповіді.
-І коли ми підемо за ним, то де ми будемо?
- Теж на Небесах.
- Абсолютно точно! А коли ми не підемо за ним, то де ми будемо?
- В пеклі.
- Вірно! Тому нам треба точно знати, що означає – йти за Христом, або бути християнином. Бо від цього залежить, де ми проведемо вічність. Зрозуміло це?
- Та зрозуміло, – відповів Святослав.
- Добре. А як часто в Біблії зустрічається слово християнин? Пауза.
- Я не знаю…
- Ну, як думаєш: часто, не часто?
- Думаю, не дуже часто.
- Правильно! Тільки три рази, – погляд Олексія радісно горів, хоча на божевільного він ніби не був схожим. Найбільше Святослава дивувало те, що ці студенти, від яких він був старший на десять років, розмовляють з ним так владно, ніби він винен їм гроші. Він дивувався, але підкорявся.
- Ось прочитай, будь ласка, цей уривок.
Олексій дав йому Біблію і вказав звідки треба читати:
- Дії, глава 11-а, вірш 19-й і далі до 26-го. Святослав почав читати про себе.
- Якщо можеш, то прочитай вголос, будь ласка, – попросив Олексій, і Святослав почав читати вголос, дивуючись сам собі.
„Слухай, хлопче, це ж ти вийшов до міста зняти курву. Що ти робиш!?” – Промайнула думка. В уривку мова йшла про навернення до Христа перших греків із міста Антіохія, тодішньої столиці Сірії. Після вбивства святого Степана в Єрусалимі почалися переслідування учнів Христа. Ті розпорошилися по містах Малої Азії, проповідуючи вчення про Христа тільки іудеям діаспори. Справа в тім, що іудеї чекали на Месію. От учні і йшли, переконуючи тих іудеїв, що Месія – це Ісус з Назарету, і що він воскрес із мертвих. „Христос воскрес!” – Говорили вони, повідомляючи Добру Новину (євангеліє, по-грецьки). Але були деякі учні, які почали розповідати про Христа грекам, і ті на диво швидко увірували. Коли про це навернення погани почули в Єрусалимі, послали в Антіохію апостола Варнаву. Той прийшов, і побачивши скільки греків увірувало, пішов до Тарсу, знайшов Савла (апостола Павла), привів його в Антіохію, і вони цілий рік перебували в церкві і навчали народ. Вірш 26 говорить: „…в Антіохії найперш християнами названо учнів”. Святослав закінчив читати.
- Дякую, – сказав Олексій, – гарно читаєш. Видно, що вже читав Біблію. Подивися, кого в Антіохії назвали християнами? Святослав подивився.
- Учнів, – відповів.
- Учнів кого?
- Учнів Христа.
- Правильно! – Вигукнули Олексій з Денисом.
„Я, напевно, за все своє життя жодній людині на Землі не приніс більше радості, як цим дивним студентам. Чого ж вони так тішаться?!”
Чому вони так тішилися, Святослав зрозумів значно пізніше: коли ти виходиш проповідувати на вулицю, це дійсно велика рідкість, коли перехожий, такий ось, як Святослав, так відразу сідає і починає займатися Біблією. Вони бачили в цьому руку Бога.
Через годину, коли студенти пояснили Святославові, що означає бути учнем Ісуса Христа, Олексій запитав його:
- Ти живеш зараз, як учень Христа? „Сказати „так” – подумав Святослав-треба бути ідіотом…”
- Ні.
- Тоді чи спасенний ти?
- Ні, – відповів Святослав.
- Ти хочеш спастися? Хочеш бути учнем Христа?
В голові Святослава за мить пролетіли картинки з його нового життя: він на вулиці чіпляється до перехожих, дає їм якісь папірці, переконує, проповідує слово Бога… Святослав розумів, що означає для нього слово „так”. І це ж на все життя…
„Я не можу, – подумав Святослав, – я ж не зможу”. Але його ніхто не питав, чи він зможе. Його питали, чи хоче він бути учнем Христа.
- Так, хочу – сказав Святослав і подумав:”Але не можу”. І Святослав став учнем Христа.
Глава тридцять п’ята, в якій Марта зустрічається з Лео де Мойя

Лео де Мойя жив у готелі „Прем’єр-Палац”. Після його інтерв’ю відгукнулося стільки дівчат, що ними був забитий хол готелю, і Мойя вже не хотів ні з ким зустрічатися. Його тренер теж був переконаний, що це якесь дитяче марево про королівство нещасного сироти, якому так пощастило, що його усиновила багата іспанська родина, вивезла з України і дала йому блискучу освіту. Лі вчився в Сорбоні і був рейтинговим тенісистом: він вже сам заробив близько 500 000 доларів. Але Україною він дійсно цікавився як претендент на престол. Він по-справжньому готувався царювати в цій напівдикій країні, як вважали його названі батьки.
Марта дуже розгубилася і подумала, що все це дійсно не має до неї жодного відношення. Але потім зустріла його на вулиці перед готелем. Він тільки вийшов з машини і вони зіткнулися обличчям до обличчя. Він був дуже гарний, чорнявий засмаглий із блакитними очима.
- Левку, я Марта! – Крикнула Марта. Левко відразу зрозумів, що це вона і аж побілів.
- Ти Марта? Пам’ятаєш, що ти подарувала мені на ніч народження?
- Пам’ятаю, – ведмедика Соломона…
- Дівчинка Марта… Левко обійняв її так сильно, що Марта мало не знепритомніла. Але вона боялася, що все це сон.
- Ти не галюцінація? – Запитала Марта.
- А ти? – Запитав у відповідь Левко.
- Ніби ні… А куди ти тоді втік?
- Твій падре віддав мене в інтернат…- Марта заплакала, Левко теж заплакав.
- Я хочу одружитися на тобі, дівчинко Марто. Марта плакала і нічого не могла відповісти.
- Ти будеш королевою. Адже ти пам’ятаєш, що я король? – Марта не могла говорити. Левко тримав її в своїх обіймах, але їй чомусь так важко було чути ці солодкі слова. Щось мучило її.
- Марто, ти пам’ятаєш ще про щось? – Запитав Левко.
- Блакитна Перлина… – Левко зітхнув з полегшенням.
- Так…
- Я хотіла взяти її вчора, але не знайшла…її ніхто не зміг побачити, крім мене. Батьки вважали мене божевільною через неї. – Левко засмутився. Він уважно подивився на Марту і спитав:
- Марто, чому ти не могла знайти її? Що сталося?
- Я не знаю…
Насправді Марта знала, що сталося і їй хотілося померти від болю, бо пояснити це Левкові було неможливо.
- Марто, ти маєш хлопця?
Що йому відповісти? Марта заперечливо похитала головою. Левко зрадів.
- Я, як король, можу одружитися тільки на незайманій дівчині, розумієш, Марто?
Марта відвела погляд і опустила очі. Боже, як жахливо все це!
- Чому, Марточко, чому? Чому ти мовчиш? Я так шукав тебе, і так мріяв про цю зустріч? Невже Перлина тепер зникла для нас назавжди?
- Левку, не запитуй мене, бо я зараз помру…
Марта звільнилася з його обіймів і тут помітила, що опинилася у щільному колі Левкових поклонниць, які дивилися на неї із неприхованою ненавистю. Вони швидко відтіснили її і далі вже все було, як в тумані. Марта довго ходила якимись парками, вулицями, а потім приїхала на вокзал і вечірнім поїздом повернулася додому. Хтось би інший наклав на себе руки, але Марта вміла розмовляти з Богом.
Я вже все зрозуміла, Боже. Я знаю, що тобі було боляче. Я засмутила тебе. Пробач, будь ласка…
Вона не докоряла, і Бог пробачив її. Головне, що вона відчула себе прощеною. Потім виявилося, що Марта вагітна.
- Що будеш робити? – Запитала Оксана. Вона якраз щойно розлучилася з другим чоловіков Васею, який був молодшим за неї на шість років.
- Аборт я робити не буду…
Оксана зітхнула полегшено:
- Ну і добре. Все буде добре.
І обняла доньку. Оксана зробила аборт довно, коли посварилася із Святославом. Це був хлопчик. Йому б зараз було 10 років. Оксана ніяк не могла позбутися того відчуття, що його не існує, того безіменного хлопчика. Він постійно жив у її домі і вона з року в рік порівнювала його з Мартою, уявляла собі, як він росте і бачила його так реально. Одним словом, Оксана була проти абортів.
Після того, як рішення було прийняте, Марті чомусь стало так спокійно і радісно. Вона зайшла в свою кімнату і подивилася на своє відображення в дзеркалі. Марта була дуже гарною. „Я щаслива, бо в мене є Бог…”. Вона підійшла до трюмо і відкрила шухляду. Раптом звідти вирвалось яскраве блакитне сяйво. Перлина!
Якраз Оксана зайшла до її кімнати.
- А що це в тебе світиться?
Марта здивувалася:
-Ти бачиш? Мамо, ти бачиш!
- Чого ти кричиш…
- Це ж Блакитна Перлина, – Марта витягла перлину з шухляди і вона засяяла на всю кімнату. Німа сцена.
- Що зараз буде! – Сказала Каріатида Атлантові. Марта почула її слова і подивилася на Оксану.
Оксана теж почула, але не зрозуміла, хто це сказав.
- Хто це говорить? – Запитала Оксана. І тут хтось постукав у вхідні двері.
- Хтось стукає… Чому не дзвонять? – Запитала Оксана.

Кінець

Мені вже набридло писати цю історію. Ця історія – безглузда. Вона нереальна. Персонажі її, хоч і існують, але зовсім не так, як все це описано. Історія ця вже затягнулася настільки, що редагувати і перечитувати її практично неможливо. Я не знаю, чим закінчилася ця історія. Я розумію, що повинен бути хепі єнд – і він є. Суть його в тому, що щастя приходить. Воно приходить з покаянням. Сповідь, Причастя… Як скинути себе цей страшний тягар старих своїх гріхів? Як скинути, якщо ніхто не візьме його собі? А хто візьме його, окрім Христа? Не дуже поетично, але…

Ну добре, добре… Вони одружилися. Всі. Всі одружилися! Ви задоволені? Чи вам давай подробиці? А може потрібно це все переписати?

Тільки кому?

Thursday, July 9, 2009 в 15:17

36 Responses to “Ніч народження”

  1. Витя Нечаев:

    Что я могу сказать, как обыкновенный, но достаточно искушённый
    читатель. Вот она украинская книга, о скудости которой на прилавках
    книжных магазинов так много сейчас сетуют. Получился великолепный,
    художественно-лирический гротеск. Читать хотелось сразу и до конца,
    что я и сделал. Тема понятна и без предисловий автора. и, несмотря на
    некоторую расбросанность повествования, – конечное впечатление
    остаётся целостным. Единственный прокол, на мой взгляд – не припомню,
    чтобы бутылка водки стоила 2р.20к. Игорёша, не хотите ли напечатать
    роман тиражом 10 000 в издательстве ВМВ в Одессе, могу оказать
    содействие через моего сына, у них хорошие дизайнеры и верстальщики. Я бы, в свою очередь мог предложить некоторые поэтические иллюстрации, например к встрече Святослава с Оксаной после армии :

    Снежинки закружились на ветру,
    Как мелкий дождь на сером небосклоне.
    Твои, такие нежные ладони
    Я в свои руки бережно беру.

    Ты рядом и я шепот твой ловлю
    В коротких промежутках снегопада
    И ничего другого мне не надо,
    Хоть и не слышу в шепоте, “люблю.”

    Губами с запорошенных ресниц
    Твоих, снежинки белые снимаю
    И своим сердцем явно ощущаю
    Прикосновенья искрометный блиц.

    И, кажется, совсем не надо слов,
    Ведь ближе не бывает расстоянья,
    Где наше перемешано дыханье
    И я весь шар земной обнять готов.

    И буре не удастся устоять.
    Глаза в глаза и близко наши лица.
    Разлука ни за что не состоится,
    Когда в единой связке мы опять…

    А ещё, роман навеял мне ностальгические воспоминания о городе, который мне очень нравится, с его кривыми улочками и узкими трамваями, и Стрыйский парк, и Лычаковское кладбище, и парк Козервальды, и Высокий замок, на который я взбирался с будущей женой по витой крутой аллее и пил из горла лучшее в мире пиво “Львивське.” Браво, и спасибо, Игорь за доставленное удовольствие!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

  2. Витя Нечаев:

    P.S.

    Шесть раз я начинал”Мастера и Маргариту” и ни разу не прочёл до конца. А это осилил на одном дыхании. Может потому, что здесь в отличие от Булгакова больше добра, света и любви. Думаю, что братья по Церкви Христа оценят роман по достоинству.

  3. Витя Нечаев:

    Ігоре, гадалося, шо своїми “Цнотами” ти вже достатньо підготував читача, але я й досі під впливом твого роману.

    Свою блакитную перлину,
    Наче маленькую дитину
    Боронь, притримуючі кров.
    І дочекаєшся хвилини,
    Коли Господь к тобі прилине,
    І той омріяний, єдиний
    Віддасть і серце і любов…

  4. Витя Нечаев:

    Пробачте, остання строка епігрфа ліпше прозвучить так :

    “Віддасть і шану і любов”

  5. Володя Ружак:

    Годинник на міській ратуші почав відбивати північ. Один. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість. Сім. Вісім. Дев’ять. Десять. Одинадцять. Дванадцять. Це і є північ.
    Дивно… Я цей дзвін чую і вдень і вночі. Саме цей, з ратуші. І саме так взнаю що вже північ. Рахую удари дзвона як колись рахувала Мартуся :) .

  6. Ирина Шеремета:

    Прочитала несколько глав, и не могу удержаться от комментария. Начала читать, и – мурашки по коже. Дальше, дальше… всё больше мурашек… Почему так? В романе есть наполненность, захватывающая атмосфера, будоражащие мысли… В общем всё то, что и нужно настоящему роману. Люблю тебя, Игорь, за это.

  7. Витя Нечаев:

    Отже Володю, ти жалієшся, що ніде не був. Але ж ти мешкаєш у такому цікавому місці постійно. Шось подібне я відчував, коли деякий час проживав у отелі Росія в Москві і слухав бій курантів скрізь відхилену фортку.
    Ирина, по поводу романа с вами согласен, но что до мурашек по коже, – то, возможно, это тополиный пух, ведь сейчас самое цветенье.

    Тополиный пух,
    Буйное цветенье.
    Словно наглых мух
    К нам прикосновенье.

  8. Володя Ружак:

    Вітя, я ні на що не жаліюсь. Можливо я не поїздив по світу зате уява моя з раннього дитинства заносила мене в такі місця що важко уявити :)
    Я счатлив тем как сложилось всё
    Даже тем что было не так
    Даже тем что ветер в моей голове
    И в храме моём бардак….

    Що до роману – захотілось вийти з дому і пошукати де ж той балкон який тримають ці статуї. Я ж бо живу на тій самій вулиці де жила героїня :) . А вулиця не така вже велика. З одного боку в інший можна перейти за 5 хв .

  9. Витя Нечаев:

    Petrovich, выскажись и ты,
    И будем ждать, что скажет Мастер.
    Ведь остальные все, отчасти
    Свои уж вскинули персты.
    Роману жить, но есть угроза -
    Кого поднимешь ты на щит,
    Да и ещё, пожалуй Роза,
    так подозрительно молчит…

  10. Витя Нечаев:

    Я счатлив тем как сложилось всё
    Даже тем что было не так,
    Даже тем что ветер в моей голове
    И со скоростью мысли меня несёт.
    Вопреки неудачам и злой молве
    Я живу, существую и как-никак
    За одну мечту я рожаю две,
    Хоть и в храме моём бардак….

    Браво, Володя, мне очень импонирует то, что ты подхватываешь поэтические мотивы мгновенно.
    Очень люблю Львов. Есть ли ещё пивбар “Під вежами” ?

  11. Petrovich:

    Витя, роман Мастера я усёк сразу, прочитав утром, перед работой, несколько глав. Понял, такие “штуки” меджу прочим не читаются. По крайней мере мной. Поэтому отложил, невероятным усилием воли :-) на выходнные. Такие “вещи” надо читать взахлёб. С удовольствием.
    Что в данный момент и делаю.

  12. Petrovich:

    Дякую, Майстре!
    Від щирого сердця дякую. За той “адріналін”, що отримав в ніч на Петра і Павла, читаючи Ваш роман, Майстре.
    Так сі стало, що добру юшку я мав глузд відкласти на добрий (свобідний) час.
    І не помилився :-) .
    Про сам твір від мене – а ні пари з вуст!
    Що може відповісти Смеляковський “мальчишка” на питання: “а чем же она хороша?”
    Любов. Любов до прекрасного, доброго, вічного, яка не піддаеться (на велике щастя) критиці, аналізу, дослідженню. Зась!
    А сей роман від тім’ячка до п’ят зотканий з Любові.
    Майстерно, талановито і юж!
    Тим не менше у полемку про наші враження, викликані вищеназваним твором, я втручусь із задоволенням.

  13. Володя Ружак:

    Вітя, парк називається не Козервальди а Кайзервальд :) ( це зв’язано з Австрією . Ти ж знаєш що частина України колись була територією Австрії).
    А пивбарів у нас зараз ціла купа. В тому числі і ,,Під вежею,,. Але пиво львівське зараз стало низькоякісним і народ ,,предпочитает,, ,,Оболонь,, яке набагато краще. Це звязано з тим що львівський пивзавод викупили якісь не то фіни не то шведи і почали варити пиво по своєму :(

  14. Витя Нечаев:

    Так сі стало
    мені рими мало.
    та не був байдуж
    мій Petrovich юж,
    відгукнувся зась,
    як по пиці хрясь,
    як по молі дуст, -
    а ні пари з вуст… Поясни, друже, шо за мова така, мені цікаво.

  15. Petrovich:

    Першою думкою, яка зародилась у мене буквально з перших рядків твору і остаточно визріла наприкінці, була така:”Не жив би Ткаленко у Львові – не було б і нас” :-( .
    Ні, не жахайтесь! І Майстер і ми, невдячні читачі/дописувачі, залишались на цій грішній землі живими-здоровими, але окремо – Він тутечки, на своєму блозі, а ми – хто-зна-де :-) .
    Саме казкове місто Лева – поезія багатьох віків, що застигла у камені – надають Майстрові натхнення та здорового глузду для написання такого неподобства :-) .
    Талант, заперечите ви!?
    А що таке талант, як не 99 відсотків шаленної творчої праці і лише один – Божого прозріння.
    Львів, це одне з небагатьох казкових місць, які прочитуються ногами.
    В кам’яницях його (а також і у підвалах) зосереджено безліч бажань та думок, амбіцій та гонору його творців, як попередніх віків, так і сьогодення.
    І не було би «Майстра з Маргаритою», якби не жив Булгаков залишались на цій землі живими-здоровими, але окремо – Він тутечки, на своєму блозі, а ми – хто-зна-де :-) .
    Саме казкове місто Лева – поезія багатьох віків, що застигла у камені – надають Майстрові натхнення та здорового глузду для написання такого неподобства :-) .
    Талант, заперечете ви!?
    А що таке талант, як не 99 відсотків шаленної творчої праці і лише один – Божого прозріння.
    Львів, це одне з небагатьох казкових місць, які прочитуються ногами.
    В кам’яницях його (а також і у підвалах) зосереджено безліч бажань та думок, амбіцій та гонору як попередніх віків, так і сьогодення.

  16. Володя Ружак:

    Вітя, судячи з останнього послання Петровича у нього щось з компом. Бо щось він повторятися став :) . Або не спавши цю ніч в звязку з читанням Ігорової писанини просто засинає над клавою :)
    А на рахунок твого запитання – це такий місцевий діалект. У нас так ще розмовляють у багатьох селах львівської області. Але якщо б ти побував у закарпатті то ти б взагалі не зрозумів що вони там говорять :) .
    У мене товариш один був на роботі в Італії і послали його працювати з бригадою мулярів. Він лише на другий день зрозумів що працює з українцями з закарпаття :) , а вже після місяця роботи з ними вільно розмовляв на їхньому діалекті.

  17. Petrovich:

    Вибачайте за останні два абзаци-повтори-нісенітницю :-(
    Мав на думці таке:
    І не було би ні Майстра ні Маргарити, якби не жив Булгаков на Анріївському узвозі 13.

  18. Витя Нечаев:

    Володю, вельми дякую тобі за пояснення. Моє перше знайомство зі Львовом відбулося у 1965 році, коли я пріїздив сюди у складі збірної школярів Одеси на велоперегони. Мешкали ми у готелі Львів, шо на вулиці чи то 300річчя, чи 500річчя, поруч з оперним театром. Урочистий старт відбувся на площі біля скверу де похований відомий розвідник Кузнєцов. Де саме відбувалися перегони вже не пам’ятаю, десь на приміський трассі, але ж виступили ми вдало і одразу ж після перегонів мене викликали на збори до збірної Укрради і я вилетів зі Львова в Єреван. Далі вже, з майбутньою жінкою ми приїзджали до Львова вже десь у семідесятому і мешкали у нашіх знайомих на вулиці Івана Богуна. Ми відвідали історічні і пам’ятні обїєкти міста : Картинну галерею, де з часом знімали кінострічку “Старіки розбіники”, і аптеку уцентрі, де купили залізне вино, і Стрийский парк з лебедями і гриби збирали у парку Кайзервальд, і гору Високий замок, з якої так чудово дивитись на місто, і трамвайний маршрут зі зворушливим названням Погулянка – все я пам’ятаю до тепер. Після, я ще декілька разів бував у Львові проїздом і завжди у мене лишалися самі добрі пам’ятки від цього міста, чого я не можу сказати про Київ. Може тому, що я привозив тути матір у раковий центр.

  19. Витя Нечаев:

    Данину Львову я віддав, і зараз пропоную відвідати Одесу, яка хоч і не така стародавня, але ж ніяк не поступається у своєї відомості.

    Одесская мозаика

    Обожаю город свой балдежный,
    Ароматный и душистый сад.
    Не в ходу здесь слово невозможно
    Здесь всегда царит души парад.
    И откуда б ты сюда не въехал,
    И каких бы ни был ты кровей,
    Здесь всегда есть шансы для успеха,
    Каждый здесь немножечко еврей.

    Воронье

    Как конопля, парит земля.
    Вороны с пушкинских платанов
    С утра уходят на поля,
    Чтобы позавтракать по плану
    И утренней зарядки для.

    Летят толпой, словно на бой.
    Их в сером небе наблюдая,
    Мы вертим круто головой,
    Чтобы уйти от черной стаи
    И облик не испортить свой.

    Там на полях, кошмар и страх.
    Бой яростный за корм подножный
    Набрал неистовый размах.
    Нажраться до отвала можно
    И падаль рвется на клювах.

    Пора вздохнуть, в обратный путь.
    Перемахнув залив Одесский,
    Уж тяжелее упорхнуть,
    Набив дерьмом желудок веско,
    Спешат к платанам – отдохнуть.

    Так без затей, толпою всей,
    Не прячась, а весьма открыто
    На Пушкинскую поскорей -
    Бомбить с вершины одесситов
    И многочисленных гостей.

    Пушка

    Люблю я с детства место это
    Бульвар здесь не бывает пуст,
    Где в честь великого поэта
    Стоит мемориальный бюст.
    А рядом в море смотрит пушка,
    Соседство, явно, неспроста -
    То ли в честь пушки имя Пушкин,
    То ль, в честь поэта пушка та?

    Потемкинская лестница

    Восьмое чудо света,поэтами воспето
    От Дюка к морю плавно сходишь ты.
    Зимой и жарким летом, теплом ступней согрета.
    Ты эталон неброской красоты.

    Идя с бульвара к порту, людей любого сорта
    Здесь можно ежечасно наблюдать.
    И налегке и с грузом, испанцы и французы
    Любой турист спешит сюда гулять.

    Раз в юности счастливой, я с девушкой красивой
    К широкому подножию пришли.
    Подъемник не работал, случилось видно что-то
    И тут меня вдруг черти повели.

    Мы оба были в белом, я хваткой неумелой
    Поднял ее на руки и понес.
    Мне б только фраернуться, но можно ж лохануться
    Дойду ли до конца я , вот вопрос.

    Был вес ее немалым, вначале сил хватало,
    Но стало ясно где-то с пол пути,
    Что барышня не роза, а я туфту сморозил
    И мне никак до верха не дойти.

    Она меня целует, народ вокруг ликует
    И заключают на меня пари.
    Я сжал покрепче руки и понял, надо к Дюку
    Добраться из последних – хоть умри.

    Я парень был не хилый, но из последней силы
    Преодолел заветный тот порог.
    О чем не помню думал, от Дюка и до Думы никак восстановиться я не мог.

    Оперный театр

    Среди деревьев – карликов, курчавых,
    По полукругу вывернув фасад.
    Стоит театр, статью величавый
    Архитектурой согревая взгляд.

    Театр в мире знаменит недаром.
    Он также, вместе с городом, герой,
    Ведь пережил огонь больших пожаров
    И слышал гром последней мировой.

    Он помнит многих мастеров балета,
    Известных в мире оперных певцов,
    А также изобилие банкета,
    Когда Япончик отправлял бойцов

    Своих орлов тот вел на бой с Петлюрой,
    В стране был голод и народ страдал
    Здесь на столах лоснились гуси, куры
    И ананасов жаренных завал.

    Был Беня-Крик герой среди бандитов,
    Но лишь завидев первого врага
    Рванули все, оставив фронт открытым
    И Беня сам отправился в бега.

    Бежал, как заяц вдоль поселков энских,
    Дрожали жиром сытые бока
    И где-то в поле, возле Вознесенска
    Был пойман и расстрелян ВЧК.

    Памятник потемкинцам

    Первый кричит, – «гляди копейка»,
    Второй – «братва, она моя».
    Третий, – расхристав телогрейку,
    Мол потерял ее здесь я.
    Четвертый – «то моя потеря,
    Век мне свободы не видать».
    Пятый – «глазам своим не верю
    Я всех вас в бога, душу, мать».

    Привоз

    Привоз, базарная стихия
    Потоки нелитературных слов.
    Я о тебе пишу впервые,
    Хоть к этому давно готов.

    Твоя известность облетела
    Окрестный мир давным давно
    Народ спешит к тебе всецело
    Словно на цирк или кино.

    Здесь как в веселом балагане
    Познаешь радости и стресс
    Китайцы, айзеры, цыгане
    Свой выжимают интерес.

    Здесь не зевай, не сделай маха,
    Будь осмотрителен и смел,
    Чтоб охать не пришлось и ахать
    И ридикюль остался цел.

    Здесь колоритные матроны
    Вас перекупят и сдадут,
    А чемпионы лохотронов
    На игротеки призовут.

    Здесь миллион любых вкуснятин
    И всяких всячин целый лес.
    И если ваш карман без вмятин,
    То вы – хозяин всех чудес.

    Вот эротические книги
    Вам тычет в рожу армянин,
    А там на выходе барыги
    Свой открывают магазин.

    А тут биндюжники извозом
    Приподсобить вам норовят,
    Словом Одесса без Привоза,
    Словно без паруса фрегат.

    Ланжерон

    July morning засиял на склонах
    Удлиняя от деревьев тень
    Ранний дворник пляжа Ланжерона
    Начинает бесконечный день

    Под метлою пестрые обертки,
    Как остатки съеденного дня.
    Воробей с своей подружкой верткой
    Нагло клянчат крошки у меня.

    У подножья городского парка
    Где уходит в пляж пологий склон
    Расположен солнечный и жаркий
    Почитаем всеми Ланжерон.

    Сюда можно ехать на трамваях,
    И троллейбус на конечной стал,
    Здесь рыбачил Валентин Катаев
    И Багрицкий вдаль глядел со скал.

    Солнце продолжает подготовку.
    Окунуться я уже не прочь,
    В жарко-липкой летней обстановке
    Только море может вам помочь.

    Пестрота разнообразных маек,
    Прикрывает голый колорит.
    Звонким криком ненасытных чаек
    Подвалил к причалу катер Сплит.

    Я смотрю на море в дымке синей,
    Вдоль аллеи на деревьев ряд.
    Феерверк прелестных женских линий
    От природы отвлекает взгляд.

    Репродуктор звуковым изъяном
    Сыплет объявлений массу слов:
    “Повторяю, девушка Суссана,
    Вас ждет друг Антон между двух шаров.”

    (имеются в виду приметные гипсовые шары в западной стороне пляжа )

    Одесский футбол

    Я на Щепкина подрос,
    Утирал сопливый нос
    Рукавом или ладонью,
    В редких случаях платком.
    Нам не нужен был Привоз,
    Ранним утречком спросонья
    Я на Новый шел пешком.
    Новый был не нов, не броск,
    Спелых яблок липкий воск
    О рубашку натирая,
    Наводили глянца лоск.
    Там у самого у края
    Тротуара был киоск.
    В нем сидел газетчик Шая,
    А по прозвищу Фанат.
    С под полы “Футбол” толкая,
    Был у фанов нарасхват.
    Он болел за Черноморец,
    Люто ненавидел СКА.
    Был усат и смугл, как горец,
    С сединою у виска.
    Он кричал: “Слыхали новость,
    Не за страх скажу, за совесть,”
    Что Одовский стадион,
    За команды неуспехи,
    Всем фанатам на потеху
    Пионерам одолжон.
    А команде СКА, как фору
    Дать Жеваховую гору,
    Мастерство тренировать,
    И уменье повышать.
    Край известный Блиндер Валя
    Будет тщательно дневалить.
    Совершать рывки на бис,
    Чтобы мяч не падал вниз.
    Ну, а если без припарок,
    Был футбол Одесский ярок.
    Не один известный клуб,
    что в Одессу заявился,
    здесь нулями расплатился
    получив и в нос и в зуб.
    Распечатывал как принтер
    Вердер и Миланский Интер
    Форвард Толя Двоенков,
    Пахтакору и Динамо
    Не скупясь, до кромки самой
    Выдавали тумаков.
    Мы любили действо это,
    Но давно минули в лета
    Те лихие времена,
    Романтичного футбола.
    Поразграбила страна,
    Черноморец сделав голым.
    Решко, Щегольков, Попичко,
    Стали главною затычкой
    Для Динамовских ворот.
    В Киеве, Москве,Донецке,
    Наши хлопцы молодецки
    Фанам открывают рот.
    Для восторгов и эмоций,
    Могут мастерски бороться,
    И из года в год, веселят народ.
    С тех времен, скажу вам прямо,
    Киев не люблю с Динамо.
    Ведь во все года
    Шепель и Буряк, Беланов,
    Как по писанному плану
    Шли к ним навсегда.
    Понимаю, что столица,
    И другой аванс,
    Но так делать не годится,
    Ведь то наш был шанс.
    Нам другой футбол был краше,
    Там, где наши били ваших
    Не за бабок взлет,
    А за души полет.
    Пусть я покажусь наивным,
    Но мне, право же, противно,
    Как своих ребят, продаем подряд.
    А темнокожие мужчины,
    Чемпионы Украины
    Стали дружно в ряд,
    Нации отряд.

    Ул. Гоголя

    Размышлений для
    Улица Гоголя,
    К морю вдоль дворца
    С одного конца,
    В лиственной тиши
    Место для души.
    Незатейно прост
    Сбоку Тещин мост.
    Страшно глянуть вниз
    Черноморский бриз
    Вдоль ушей свистит
    Сердце леденит.
    С “Малого” бреду
    Скоро подойду.
    К редкой красоте
    Дворику – мечте.
    Там, где башни кол
    Небо проколол.
    Два атланта тут
    Шар земной несут.
    На своем горбу
    Отдыху табу.
    Вот уж сколько лет
    Им замены нет.

    Городской сад

    Вечером в толпе людей кромешной,
    Когда шар катился на закат,
    По “Преображенской” я неспешно
    Начинал обычный променад.

    Обходя цыган и попрошаек
    И несостоявшихся калек,
    Взял себе в одной из наливаек
    Грамм стопятьдесят и чебурек.

    Расслабляясь от дневного стресса
    Вдоль Соборки медленно бреду.
    Я вдыхаю запахи Одессы,
    Чуть пьянея прямо на ходу.

    Сквозь Пассаж проследовал навылет
    Вяло озираясь наугад,
    Вышел на Одесский Пикадилли
    И на Пляс Пигаль – Городской сад.

    Здесь микро Монмартр с мини Арбатом
    Проживают дружно среди львов.
    И одесский юмор в смеси с матом
    Зависают мирно меж голов.

    Мириады вычурных поделок,
    Средь пейзажей красочных вокруг.
    Пара бойких и бесстрашных белок
    Вниз спустившись, кормятся из рук.

    Сбоку от толпы многоголосой,
    На скамье вольготно развалясь,
    Хитро улыбается Утесов
    Над потомками в душе смеясь.

    Здесь богемной зарядившись праной,
    Разогнав попутной стопкой кровь.
    На скамейке справа от фонтана
    Наконец, нашел себе любовь.

    Чтоб увидеть нос у Дюка
    Надо стать на крышку люка

    Пару десятков лет назад
    Тот анекдот не знал износа
    Существовал такой обряд –
    Узреть у Дюка кончик носа.
    Для этого – ногами стать
    На крышку выпуклого люка
    И, в гордый профиль наблюдать,
    Как выпирает нос у Дюка.
    С тех пор прошли десятки лет
    И люка там давно уж нет,
    Но монумент неувядаем
    Зевак поток неиссякаем
    И Дюк, как прежде знаменит,
    А нос тот до сих пор стоит.

    ж.д. Вокзал

    Сквозь рваных туч, небесных клочья
    Горит полночная звезда,
    не спит вокзал ни днем ни ночью
    и ожидает поезда.
    Со всевозможных направлений,
    Ну а потом – наоборот.
    И здесь всегда людей скопление.
    Не спит, волнуется народ.
    Кидалы, маклеры, барыги,
    Майданщики и щипачи,
    Бомжи и прочие ханыги
    Погреться ломятся в ночи.
    Стайка дешевых проституток,
    Все с сигаретами в зубах.
    Под звонкий хохот пошлых шуток
    На жен манерных сеют страх.
    Из детства помню, был фонтанчик
    С бассейном рыбок золотых
    И медных денежек стаканчик
    Уборщик набирал для них.
    А нынче – пустота при давке,
    Толпа лоснящихся цыган,
    Разливы водки на прилавках
    И попрошаек балаган.
    Один рассеянный разиня,
    Едва ступивши на перрон –
    Узрел, что денег нет в помине,
    Навел в карманах кто-то шмон.
    Ну а другой- не стал беспечным
    И недостачу кошелька
    Он обнаружил лишь под вечер,
    Так как был бдительней слегка.
    Вы близко к сердцу не берите
    Рассказов этих винегрет,
    А лучше искренне поймите,
    Что в мире места краше нет
    Для отдыха и вдохновенья
    И потепления сердец
    И жизни чудные мгновенья
    Вы здесь найдете наконец.
    Хандрой себя не нагружайте
    И не соседствуйте с тоской,
    А непременно приезжайте
    На отдых в город наш морской.

    Толчек 7й км

    Толчек известен непомерно
    Тут не прибавить, не отнять.
    Я попытаюсь хоть примерно
    Вам атмосферу описать.

    Неподражаемого действа
    И вам легко будет понять –
    Он неотъемный член семейства
    По имени – Одесса-мать.

    “Дама, почем эти колготы?
    Что, в зелени? Сошла с ума.
    Какая к черту там работа?
    Пошла ты! Та пошла сама!!!”

    “Оставьте мне вы вашу повесть,
    И на мозги не сыпьте мглу.
    Скажите, где же ваша совесть?
    Да, как войдешь – справа в углу”.

    “Приятель, мне нужна волына,
    а к ней еще два калаша.
    Да не кричите так, мужчина,
    Про это надо тихо, ша.”

    “Ведь это ж не машинка Зингер,
    Не туалетная вода.
    Итак, кому доставить Стингер,
    В какое место и когда?”

    “Идите к черту, дорогуша,
    Коль мой товар не по нутру.
    Не нравится? Так и не слушай.
    Чтобы ты сдохнул поутру!”

    “Привет, куда ты, малохольный?
    Вся сзади белая спина.
    То, пустяки, ведь мне не больно,
    Пойду еще хлебну вина.”

    “Петро, навіщо ж ти на люльку
    Свою дружину обміняв?
    Мовчи, Іван, під ніс не булькай,
    Я б ще й грішми за те додав.”

    Кто там мурчит все время мяу
    Под хруст немнущихся купюр.
    “Купите клифт Версаче Дзяо” –
    известный жмеринский кутюр.

    “Случайно ли не из Адис-а- Бебы
    вы прибыли, чтоб показать загар?
    Нет, сам я Беба из Одессы
    И из Китая мой товар.”

    “Сара шолом, что за осанка,
    И шо так рано ты идешь?
    Ша Циля, ша, то наизнанку
    Взяла я Мойшин макинтош.”

    Так, в болтовне и комплиментах
    День световой уходит прочь,
    А в понедельник тех моментов
    Хватает даже на всю ночь.

    Морской вокзал

    Рассказ мой выглядел неполным,
    Когда б я тихо умолчал
    О месте, где девятый вал
    Свои заканчивает волны,
    И где стоит морской вокзал.

    Здесь, у гранитного причала
    Отеля звездного дворец,
    Круиза шумного конец,
    И рейса нового начало,
    И трепетание сердец.

    Здесь в гости к нам любые страны
    Флот белый направляя свой
    Поодиночке и толпой
    Из-за морей и океанов
    Доносят бурь сердитых вой.

    Здесь разноцветная марина
    Для яхт устроила покой
    Вы можете вояж морской,
    Вдоль берега, не очень длинный
    Свершить, украсив отдых свой.

    А, чтоб попасть в ворота рая
    Совет вам будет мой таков,
    Конкретный и без лишних слов –
    Зайдите в церковь Николая
    И там избавьтесь от грехов.

    С утра и до ночи Утесов
    Готов нам песню распевать,
    Но начинаем уставать
    И тщетно мучимся вопросом,
    Как бы пластинку поменять.

    Здесь праздник, выставки, улыбки,
    Забыты горе и беда.
    И пусть торопятся года,
    Свершите, право, вы ошибку
    Коль не приедете сюда.

    Джери и Пальма

    Собор воздвигнут златоглавый,
    Как новоявленный Христос.
    Дважды родившись величаво,
    Ввысь крест из золота вознес.

    Тут были детские качели,
    Еще лет пять тому назад.
    И маленькие карусели,
    А между них скамеек ряд.

    Здесь жили два щенка приблудных,
    Днем запирались на засов.
    Кормились от подачек людных
    И выросли в незлобных псов.

    А после, начиналась стройка
    И установлен был забор,
    А эта преданная двойка
    Была отброшена за двор.

    Куда подеться бедным тварям,
    Снаружи холод, в церкви Бог.
    Никто кусочка не подарит,
    Когда ты брошен за порог.

    И были новые собаки
    Завезены на новострой.
    Со старыми бросались в драку,
    Показывая норов злой.

    Чем провинились эти звери,
    За что удел обидный сей?
    Один из них зовется Джери,
    Другая – Пальма без затей.

    Так и живет по эту пору
    Этот бесхитростный дуэт.
    в двенадцать ровно дружным хором
    Под службы звон поют вослед.

    Пальма поет, а Джери лает,
    Стараясь ритмы соблюдать.
    А Бог с вершины наблюдает.
    Не жизнь, а просто благодать.

    Липы

    Солнце сквозь ветви, как в клипе,
    Запах – куда нос ни сунь,
    На Дерибасовской липы
    Празднуют знойный июнь.

    Неповторимых оттенков
    Липы в цвету аромат
    Мозг прошибает как стенку
    Быстролетящий снаряд.

    Приподнимает и косит
    Сразу, с плеча, наповал.
    Сказкой волшебной уносит
    Запаха шелковый вал.

    Рифмами плохо владею,
    Прозой я не обойдусь
    И откровенно балдею
    В дни эти просто “тащусь.”

    По современному типу,
    Пиво, девицу, косяк,
    Я променяю на липу,
    Чтобы дышать просто так.

    Поле Куликово (Одесса)

    Затихло поле Куликово,
    Сидят лишь пары кое-где.
    Я не за Дмитрия Донского,
    Который дал отпор Орде

    Сказать хочу, а за Одессу
    Одноименный наш майдан,
    Куда спешит, как поп на мессу
    Любой грошовый атаман.

    И всякий люд, кто недоволен
    И кто доволен- тоже здесь.
    Болтать о воле и неволе
    Свою высказывая спесь.

    Стреляя пенною слюною
    До ку-ка-ре, до хрипоты,
    Готовя к яростному бою
    Вооруженные посты.

    Здесь пан Каюров с бородою,
    Витренко, Шуфрич, Боделан
    Свой диалог вели с толпою,
    Внедрив элементарный план.

    Мозги доверчивым заквасить
    И за собою закрепить,
    Сознанье пивом приукрасить.
    В итоге, чтоб мошну набить.

    Жила здесь раньше старушонка
    Под снегом и сырым дождем
    И ни одна чинуш душонка
    Не замечала под вождем

    Идей и пролетариата,
    Под самым носом на виду
    Ее убогую палатку
    И вопиющую беду.

    Лишь Бог являя свою милость
    Старушку в лучший мир прибрал,
    Не находя уж больше силы
    Смотреть на этот злобы вал.

    И молча наблюдает Ленин,
    Какой же задал он беды
    Для всех грядущих поколений
    В Разливе сидя у воды.

    Желтый кусок мостовой

    На Пушкинской среди музеев
    В брусчатке желтой мостовой
    Из детства сказочная фея
    Заканчивала танец свой

    Удрав из звездного балета,
    Стряхнув Щелкунчика ладонь,
    А я ее теплом согретый
    Стоял и плакал осторонь

    По детству, что искристым блеском
    На моей памяти хранит
    Так убедительно и веско
    Этот оранжевый гранит…

    Витя Нечаев.

  20. Витя Нечаев:

    Ветер

    Поутру зашквалил ветер,
    По старушечьи завыл.
    Словно бродят по планете
    Гидрометео волхвы.

    Предвещая монотонно
    Новый дождь, как из ведра,
    Дескать айсберг многотонный
    Из Антарктики удрал.

    Анонсируют убытки
    И на это, и на то.
    Верещат через калитку
    Мне про будущий потоп.

    Стонут, охают и лают,
    Рвут палатки и зонты.
    Удирай мол в Гималаи,
    Только там спасёшся ты.

    Я встревожился, не скрою,
    И такой составил план –
    Сдам экзамены на Ноя,
    И по новой в океан…

  21. Володя Ружак:

    Вітя, прийдеться взяти з собою в це плавання силу силенну тварин. Та все по дві штуки :)

  22. Юля:

    Ваші творчі зусилля для мене (думаю, не тільки для мене) подібні до зусиль Велізара та Емайла задля Мартусі. Не сумнівайтеся!!! Важко переоцінити важливість Ваших зусиль! Хочеться швидше роздрукувати Ваш твір і побігти з ним до моєї племінниці. Я так довго складала до купи свої думки і досвід, щоб мати про що з нею поговорити так, щоб вона почула і повірила. А у Вашому творі є все, про що необхідно знати і думати (особливо в «ніжному» віці)! Дякую!!! Сиджу і мрію: багато людей (особливо молоді), що виходять з кінотеатру після перегляду кінострічки «Ніч народження». І ця подія для них – День народження їх Віри, Надії, Любові.

  23. Юля:

    Я не про трьох дівчаток! :-) Я про стан душі. Саме з великої літери і в такій послідовності!

  24. Tkalenko:

    Вам шо прямо сподобалося тіпа? Мені аж страшно вас читати… Особливо Петровича :)

  25. Petrovich:

    Вітя:
    “Petrovich, выскажись и ты,
    И будем ждать, что скажет Мастер.
    Ведь остальные все, отчасти
    Свои уж вскинули персты.”

    Володя до Рози:
    “Є вулиця де через ширину дороги трамваї не можуть проїхати два разом, тому колії перехрещуються і проходять одна по одній . По цій вулиці трамваї їдуть по черзі – один чекає поки проїде зустрічний Хто хоче подивитись -приїжджайте , побачите на власні очі.”
    Ружак до Віті:
    “А пивбарів у нас зараз ціла купа. В тому числі і ,,Під вежею,,.”

    За “ты” огромное “дзянькую”
    Призыв зачту как похвалу
    А от Ружак мя провокуэ
    На сороміцтво та хулу. :-)

    Отдельная благодарность одесситу от львовянина за “омоложение” моего сказочного города ровно на два века – улица, которую ты Витя упомянул – “700 летия Львова” :-( И названа была так более полувека назад.
    А теперь вынужден огорчить всех до невозможности: невозмозможно будет Розе Ветровой, конечно если она воспользуется любезным приглашением Володи, “побачите на власні очі” как на улочкке Руской “колії перехрещуються і проходять одна по одній.” Годика два назад там был грандиозный ремонт и их “развели”. Невозможно и пивка попить “Під Вежею” более полугода закрыт на ремонт.
    Так что “мати очі” та вміти бачити, как говорят в Одессе…
    Но не хотелось бы грусно кончать. Сейчас, в связи с ремонтом верхней части ул. Лычаковсой, все трамваи, по ней идущие, сворачивают на Погулянку. Так что любой львовянин из любого конца города легко может попасть на Лычаковское кладбище.
    Вот блин! Кажется не получилось :-(
    Да, Витя! Памятник НКВДисту, террористу, бабнику и сексоту Кузнецову, от которого ты стартовал, давно снесли. Зато стартовая площадка расширилась и работает ежедневно кроме выходных и праздников. Там теперь Польское посольство и любители пособирать малину, клубнику, вишню, яблоки и груши, получив визу, стартуют от туда за бугор.

    P.S.
    Годинник на міській ратуші відбив Один. Два.

  26. Володя Ружак:

    А от Ружак мя провокуэ
    На сороміцтво та хулу

    Шановний Петровичу, я вибачаюсь що вас на щось таке провокую, я цього не хотів.
    Ви тут показали що дуже добре знаєте що і де коли відремонтували та який пивбар коли закрили на ремонт. Хочу про це сказати наступне : У напрямку вулиці Руської ( а не Руской як ви , як великий знавець Львова , написали) , я не ходжу і вона запям’яталась мені саме такою. Хоча у мене є сумнів що трамваї там зможуть проїхати на зустріч один одному одночасно. Все таки якщо розвели колії але не розвели будинки то вулиця залишилась все такою ж вузькою.
    Що до пивбара – в останнє я був у пивбарі років з 14-15 тому. Це пов’язано з тим що від тоді я не вживаю напитки які там продаються. Просто знаю що їх у нас безліч.
    Як би у мене було багато вільного часу то я звісно слідкував би що де відбувається, де що відремонтували, куди пустили який трамвай в зв’язку з ремонтом вулиці. А так як у мене не завжди є час тут написати коментар – то ви вже вибачайте :)
    Порада Віті.
    За “ты” огромное “дзянькую”
    Вітя я звертаюсь до тебе на ТИ бо ти сам дозволив мені це робити. Це зовсім не означає що я не поважаю тебе як старшу людину чи веду себе по відношенню до тебе по хамськи. Декому так простіше. Звернення на ТИ зближує людей ( це моя думка). Але не всі хочуть такого – інколи є індивіди які свідомо дистанціонують себе від інших. Як от Петрович , наприклад. Ти повинен був ще давно зрозуміти що до таких як наш Петрович не можна взертатись на ТИ. Інакше він би не писав свій нік ,,Петрович,, а написав би , наприклад ,, Петро,, чи якось по іншому.
    P.S. Як це годинник у 01.07 зміг відбити Один.Два. ,, Неувязочка вышла,, шановні. От зараз він відбив Один, Два ( бо 14.00). :)

  27. Володя Ружак:

    Мабуть ця ,,неувязочка,, зв’язана з тим що наші коментарі ідуть у інший часовий пояс :( Тому звиняйте шановний Петровичу за ,,сумнів,,. Вірю що вам не спалось о другій ночі, я також у такий час не сплю :)

  28. Petrovich:

    Володі:
    У мене немає слів :-(
    Вами сказано все.
    Приєднуюсь.

  29. Petrovich:

    Витя, твой цикл “Одесская мозаика” по калорийности сравним разве что с водкой “Львівська шляхетна”, выпитой в ночь с пятницы на воскресенье в такой же шляхетной компании друзей.
    Словом, спасибо за компанию!

  30. Витя Нечаев:

    Petrovich, спасибо, конечно, за признание, но я сейчас другими проблемами удручён. Жить стало не вмоготу. Не то, чтобы я горевал от того, что цнота не досталась. По этому поводу я уже достаточно отстрадал в своё время, и здесь я полностью с Мастером согласен. “Что мужчина обязательно вспомнит” эту (мелочь). Но гораздо более важным мне представляется – несовместимость характеров. И трагедией может закончиться – если затянули потом и во’ время не разбежались, во имя”сохранения семьи”. А, если окажется потом, что разбежаться не представляется физической возможности, – то подобного ада при жизни трудно себе и представить. Если кто увлекается гороскопами, – то может посмотреть, как уживается Водолей с Тельцом на этом свете. Весь трагизм ситуации передать невозможно, ведь я не владею талантом Мастера. Поэтому скажу так :

    Господь при жизни мне устроил ад,
    Чтоб я отмучался, а там – возможно примет,
    Когда умру, в свой постоянный сад,
    Или кущи, которым Вечность имя.

    Что ж – против Господа, известно, не попрёшь.
    И я несу смиренно и покорно
    Свой адский крест за “Здорово живёшь”,
    За воровство, сожительство и порно.

    Страдаю, но надеюсь, что нажим
    Послабит Он, когда-нибудь от лени
    И строгий мой, усиленный режим
    На общие условия заменит…

  31. Витя Нечаев:

    Опять я поспешил. Так будет лучше :

    Ад

    Господь при жизни мне устроил ад,
    Чтоб я отмучался, а там – возможно примет,
    Когда умру – в свой постоянный сад,
    Или кущи, которым «Вечность» имя.

    Что ж – против Господа, известно, не попрёшь,
    И я несу смиренно и покорно
    Свой адский крест за воровство и ложь,
    Беспутство и, конечно же, за порно.

    За все грехи, что выше Его сил
    Мне отпустить при жизни, к сожаленью,
    За то, чем Он так щедро наделил
    Всего меня задолго до рожденья.

    Страдаю, но надеюсь, что нажим
    Послабит Он, когда-нибудь от лени,
    И строгий мой, усиленный режим
    На общие условия заменит…

  32. Володя Ружак:

    Вітя! У кожного є у житті миті коли він відчуває відчай та безвихідь, страждання та апатію. Декілька рядків напишу як це звучить із вуст інших :

    Я пережил свои желанья,
    Я разлюбил свои мечты;
    Остались мне одни страданья,
    Плоды сердечной пустоты.

    Под бурями судьбы жестокой
    Увял цветущий мой венец;
    Живу печальный, одинокий,
    И жду: придёт ли мой конец?

    Так, поздним хладом пораженный,
    Как бури слышен зимний свист,
    Один на ветке обнаженной
    Трепещет запоздалый лист.

  33. Витя Нечаев:

    Володю, ти справжній товариш. Дякую тобі вельми щиро. Сьогодні вже ліпше на душі, час – найкращій целітель, хоча таке не забувається від сина:”Ти вже три роки кажеш, шо помреш і все відкладуєш”; від жінки :” В тебе здорове серце і ти щє з тридцять років будеш сидіти у мене на шиї”. Хоча я і намагаюся заробити своєю писаниною на комунальні платежі, і пенсію, хоча й маленьку віддаю їй повністю, і хазяїн яхти підтримує за мою самовіддану роботу до інсульта. Я і так стримую себе з останніх сил, ще й шуткувати намагаюсь тут на блозі. Мені дуже подобається, шо ти, як коректна людина, намагаєшся підхоплювати поетичну форму. У мене теж є шось подібне :

    Расстались серые платаны
    С листвою желто-золотистой
    И в каплях раннего тумана
    Блестят поверхностью пятнистой.

    И только круглые сережки,
    За ветки тонкие цепляясь,
    Продливши лето на немножко
    Висят, ветрам сопротивляясь.

    Также и я, словно купюра,
    Свой хруст и ценность потерявши,
    Но числясь в этой жизни хмурой,
    Вишу не солоно хлебавши.

    И нет надежды, что весною
    Душа разгладится от цвета.
    И не проскочит стороною
    Скоропалительное лето…

  34. Володя Ружак:

    Вітя. Купюри які втратили свою реальну цінність з часом набирають набагато більшої вартості. Є люди що платять величезні гроші за нікому не потрібні старі грошові знаки. Так і ми – з часом ми набираємо все більшої і більшої вартості в очах нашого творця.
    І коли здається що ми вже нікому не потрібні – завжди знайдеться хтось хто підтримає в важку хвилину.
    Вище ніс, Вітя, все буде добре.

  35. Petrovich:

    Місто покрили суцільні свинцеві хмари. Настільки темні, що післяобідня пора здається передвечірком. І це у моє свято! Та ще й в неділю, єдиний вихідний у тижні!
    Ми сидимо у старій, затишній кав’ярні з такою же старенькою совковою назвою: Підприємство громадського харчування «Медобори», розташованій в самому центрі Львова. Ми – це я і мій кращий друг – дядя Сєрйожа. Познайомились ми ще на першому курсі інституту. Разом готувались до іспитів в його холостяцькому помешканні, їздили на Говерляни (туристичні поїздки на вихідні з підйомом на гору Говерла), по гриби і на рибалку. Тобто знаємо один одного вже не перший десяток років.
    А тут сидить напроти і якось загадково посміхається, що йому зовсім не притаманно. Він завжди виглядає дуже серйозним, навіть суворим, говорить коротко, по суті та ще й громоподібним басом, за що і отримав псевдо: дядя Серйожа. А тут сидить і посміхається – це мене бентежить. Він щось задумав у мою адресу, якийсь жарт або прикол і вже наперед потішається від результату.
    Це мене хвилює, але не тільки це. Підсвідомість підказує, що я вже десь бачив саме таку, наглувато – іронічну посмішку, причому бачив багатократно – але де? Мені здається, що згадавши “де”, я розгадаю секрет: яку саме «пакість» він мені підготував?
    - Давай Петрович за тебя – гримить Сергій, піднімаючи свій келех.
    - Дякую, друже.
    Закусивши я запитую:
    - А ти не пам’ятаєш, кто перший назвав тебе дядей Серьожей.
    - Ты – спокійно відповідає Сергій – ещё на первом курсе.
    - А мене Петровичем?
    - Я. Тоже на первом курсе. Это когда мы всей группой сидели в «Барабане и кто-то попросил: Коля налей – вы с Капельмейстером оба засунули под стол руки и опрокинули почти полную бутылку водки.
    - Вона була напівпустою – зробив спробу виправдатись я.
    - Она была полуполной! И к тому-же последней – миттєво рубанув він.
    - Да ну?
    - Ну да!
    Вся ця балаканина була затіяна мною щоб відтягнути час, за який я сподівався зрозуміти: що він надумав? Якого коника виткне? А також – де я бачив цю, зовсім непритаманну Сергію посмішку. Адже я був майже переконаний: коли я згадаю «де», то й розгадаю: «що» вона означає.
    Осушивши четверту чарку – «на коня», я запропонував своєму товаришу вийти на вулицю і пошукати балкон, який підтримують дві різностатєві особи: Атлант і Каріада.
    - Зачем тебе это? – здивовано запитав Сергій.
    А дійсно – навіщо? Щоб переконатись що такого асиметричного балкону на проспекті Свободи не існує, і звинуватити в цьому Майстра на його ж блозі? А може навпаки, знайти, побачити на власні очі та переконатись, що у нашому безпросвітньотяжкому житті таки залишилось місце для казки?
    В голос же я відповів:
    - У мене сьогодні іменини! А бажання іменинника – закон!
    - Имениник ты только на четверть – миттєво відказав дружбан –Во первых сегодня не только Петра, но и Павла. Во вторых ты сам не Петро, а всего лишь Петровивич.
    Вулиця зустріла дощем, і ми, не зробивши й десяти кроків, сховались під величезним балконом, де вже стояв екзотичний чолов’яга в оточенні двох VIP-матрон бальзаківського віку. Панок, а точніше батяр, як він сам себе представляє, був одягнений в костюм –трійку, білу сорочку з «метеликом»,
    чорні, лаковані штиблети. Голову його увінчував теж чорний капелюх з яйцеподібним верхом і широкими полями. В руках він тримав трость, загнутим кінцем якої показував вгору, розповідаючи своїм супутницям:
    - …Так, так саме Лоліта Мілявська. Вона мешкала тут на третьому поверсі з бабусею і дідусем.
    - А что она была сиротой? – запитала одна з матрон.
    - Ні, але її батьки постійно іздили на гастролі. Вони обоє були артистами.
    - Добрийдень, пане Петре – привітався я з відомим львівським батяром, гідом і львовознавцем – Петром Радковським.
    - Добрийдень – галантно припіднявши свого капелюха і двічі кивнувши нам, привітався він. Ім’я було згадане мною навмисно, адже на тиждні, що минув, я особисто був свідком того, я він впарював якимось туристам головні догми батярства. Тоді він втлумачував їм, що справжній батяр ні за які «грубі пеньонзи» не стане працювати у неділю, а тим паче у свята. Сьогодні неділя дивним чином співпала зі святом. Його святом! По кривій, жалюгідній посмішці, якою він одарив мене у привітанні стало ясно, що ми порозумілись без слів.
    Але де ж всетаки я бачив подібну посмішку!?
    Дощ вщух і батяр, накинувши заокруглений кінець трості собі на лікоть, галантно взяв під локотки обох своїх супутниць, і повів їх вперед. Ми з коришем (Вітя, Увага! Мій внесок до вступу в КЛЖ) замилувалися двома файненькими дупками, але фраєр розвернув своїх подруг, підняв тростину, чим спрямував їх погляд догори, надавши нам з товаришем гарну можливість оцінити «кобєток» і зпереду. Але…
    - В цій самій мансандрі над балконом, яку утримують Атлант та Каріада і мешкала на початку сімидасятих…
    В моїй голові загуло: Атлант та Каріада… Мартуся і Лоліта…”Ніч народження”…Ткаленко… СТОП! Ткаленко! Як я не здогадався раніше? Саме лукава посмішка Майстра не давала мені спокою увесь день! І означає вона може таке: мені є що розповісти вам, френди, але… усьому свій час.
    Екстровагантна тріїця продовжила свою ходу по «стометровці», і ми з коришем мали файну нагоду похітливими поглядами проводили дві шиарні ж.пки, аж доки вони не сховались за рогом.
    Таємниця розгадано – моя голова стала світлою, порожньою і тверезою… Ну, майже тверезою. Залишилось одне: вияснити , чому шкіриться дядя Серйожа.
    Я пішов у ва-банк:
    - Чо ты всё время лыбишся! Колись!
    Можливо від несподіванки, а скоріше всього – «час настав», але Сергій «розколовся»:
    - Мы идём ко мне на Некрасова. Я поставил в холодильник твою любимую “Львовскую шляхетную”. По дороге возьмём что-то зажрать. Мои поехали в село и вернутся только завтра – скоромовкою випалив він.
    Оце так подарок! – урочисто вигукнула мояСвідомість.
    Автопилот за мной – резонно замітила Підсвідомість.
    Да! – відізвався Розум – с того времени, кагда в Серёгиной хате поселилась «кобра», мы, кажется, ни разу не имели такой великолепной возможности спокойно посидеть в его маленькой, но удивительно комфортной кухне.
    Всё таки Мастер прав: Сказка, в этой жизни, имеет место быть!
    І ми попрямували в тому самому напрямку, де щойно проплили, повілько коливаючись, дві гарненькі дупки, а раніше, маленька дівчинка Мартуся – на зустріч з новими пригодами.

  36. Володя Ружак:

    ,, я запропонував своєму товаришу вийти на вулицю і пошукати балкон, який підтримують дві різностатєві особи: Атлант і Каріада.
    - Зачем тебе это? – здивовано запитав Сергій.
    А дійсно – навіщо? Щоб переконатись що такого асиметричного балкону на проспекті Свободи не існує, і звинуватити в цьому Майстра на його ж блозі?,,
    І таки звинуватили б , шановний Петровичу , бо балкона та статуй Ви б там не знайшли скільки б не шукали. Це пов’язано з тим що не на проспекті Свободи жила Мартуся.
    Як Ви там казали – мати очі і бачити різні речі :)
    Прочитайте уважно ще раз роман і Ви взнаєте де ж мають бути ті статуї.

Leave a Reply

Ваше ФОТО!

You can leave a trackback from your own site.